вівторок, 15 серпня 2017 р.

Комікс #1. Марк Гендрікс "Тибет. Зцілення Муші, доньки м'ясника"

4.4/5
Відчуваю перед собою непросте завдання розповісти про цей piece of art, який досить нетиповий для свого втілення у формі графічного роману. Без образ, але комікси, навіть ті, які мають серйозну ідею і навантаження, все ж орієнтуються на більш масового читача, їхню оповідь простіше сприймати. Той же "Берсерк" з вражаючою мальовкою і похмурим світом усе-таки не втрачає нотки розважальності. "Тибет" цієї цілі не переслідує. Автору важливо не захопити читача (хоча це йому вдається чудово), а викласти перед ним сатиричний погляд на події, що розгорнулися на території тибетської спільноти, гострими штрихами препарувати соціум та його проблеми.


Для кого створювався цей роман? Марк Гендрікс захоплюється Сходом, але також йому відомо про західне сліпе обожнювання різних східних практик, схованих за красивими словами "єднання з природою та світом", "досягнення нірвани", хитрими манускриптами і мудрістю Далай-Лами. Можливо, в Тибеті здавна живуть правильно і щасливо, а їм тільки заважають? Звучить це, звісно, заманливо, та погляньмо, чи справді все так добре, як це малюють.
Муша, донька м'ясника, отримує дозвіл від свого пана вирушити до лами-цілителя, щоб той допоміг їй позбутися червоного висипу по всьому тілу, вигнавши злого демона, після чого вона зможе щасливо вийти заміж. Їй дають перепустку, дозвіл взяти супутника та незрозумілу "карту" у вигляді кола з якимись знаками-карлючками, яка приведе її до монастиря. Разом із нею вирушає її сусідка Лхасо, досвідчена карма-мудра й дакіні. А далі починає відбуватися повний треш.


Подорожуючи за "знаками", дівчина та її супутниця зустрічають різноманітні секти (релігійні школи), кожна з яких вважає себе правильною, а інших — дурнями. Ми бачимо, що втрата перепустки може спричинити в найкращому разі до відрубаних кінцівок та великого штрафу. Та й взагалі доля не милує жінок. Вони мусять сплачувати величезні податки, робити різні "добровільні" внески, запрацьовувати себе та задовольняти бажання чоловіків. Я так трошки почитала, є така практика, в якій через інтимний зв'язок отримується певне просвітлення, тому в книжці можна побачити багато таких сцен.

Мандри жінок не позбавлені певного містицизму. Ніколи не знаєш, чи правда вони, наприклад, зустріли йеті чи то їм тільки примарилося через мороз, чи то була ще одна секта. Кульмінаційна сцена із Су, повна нутрощів і жаскості, раптово обривається появою дизайнерки, яка їм допомагає і повертає читача до реальності. Весь роман побудовано на цьому контрасті, тому історія, якою б химерною вона не видавалася, проникає глибоко в тебе.



У книзі є три моменти, які мені надзвичайно сподобалися через те, як автор їх показує.
Перш за все, це початок роману. Комусь він може видатися затягнутим, але він дозволяє щонайкраще підготуватися до того, що чекає на тебе далі. Я говорю про велике зібрання, на якому пропонується 108 разів промовити "ом мані падме хум", що має вирішити всі проблеми. Далі Гендрікс ще не раз використовує цей прийом, хоч і в менших кількостях. Це дуже вдалий і дуже саркастичний хід, який показує надмірну фанатичність тибетців довкола своєї релігії. Молитви молитвами, але на ділі нічого не вирішується. Пригадую сцену, коли одному чоловіку відрубали руки, то замість того, щоб скористатися аптечкою, йому прочитали молитви.

Друге — це Лама в поселенні Муші. Хоча протягом всієї оповіді він тільки те й робить, що сидить і медитує, з'являючись час від часу на сторінках, але це чи не найхаризматичніший персонаж. Він майстерно маніпулює людьми заради власної втіхи. І якщо ви бачили ці сцени, то ви розумієте, про що я. Автор зобразив його усміхненим і мирним, але він вдало міняє фокус, показуючи всю ницу натуру Лами.

І третє — теж про Ламу, а саме про сцену з послушниками (стор. 289-290).  Він промовляє: "А зараз всі, хто в мене вірить, стрибайте з гори!" І вони справді стрибають. Фрейм поділено на біле і чорне, реверсним кольором відповідно на яких зображено хлопчиків, що падають. Насправді силуети дуже схематичні, деталей не розгледиш, але видно за їхніми руками, що вони роблять це радо, перетворюючись внизу фрейму на скелети.



А тепер, власне, до малюнку. Це доволі об'ємний роман, на 392 сторінки. Автор використовує "рвані" лінії, нечасто вдається до деталізації, але саме це надає зображенню особливого шарму. Обличчя персонажів гоструваті, подекуди карикатурні, та кожен з них має свій характер, кожна емоція схоплена і зафіксована. І знову ж, варто віддати автору належне за його майстерність як коміксиста, тому що розкадровка просто прекрасна, фокус плавно переміщується з деталей на більший вигляд, створюючи широку й об'ємну картину подій. Оповідь багата на гірські пейзажі, від яких перехоплює дух: у порівнянні із величчю природи персонажі видаються геть крихітними.

Українське видання побачило світ у "Кальварії".  Хочеться похвалити за чудову роботу над книгою, хоча без кількох одруків не обійшлося, зокрема на обкладинці (можливо, в останній момент міняли із Мхуші на Мушу?) Папір жовтенький, але цупкий і лише зовсім трішечки просвічується. Чорної фарби не пошкодували, друк виглядає гідно. Переплетено міцно і, зважаючи на велику кількість сторінок, гортати досить легко, не треба щось додатково пригладжувати.


Отож, враження від роману "Тибет" абсолютно позитивне. Так, це непросте чтиво, і фанати коміксів — явно не ЦА (хоча кров, секс, насильство можуть привабити певний їхній вид), але сама історія безперечно заслуговує на увагу. Марк Гендрікс вміло будує мальовану оповідь, тож якщо ви поціновувач глибоких сюжетів, не боїтеся заґуґлити такі страшні слова, як "варджрапані", цікавитеся Сходом і любите сатиру — вітаю! — це саме те, що вам потрібно.

четвер, 3 серпня 2017 р.

241. Ерін Гантер "Небезпечний шлях" (Коти-вояки #5)

4/5
Те, що відбувалося в цій частині, можна описати лише одними словами: "What the fucking shit is going on here?!" Цілком згодна з виразом кота на обкладинці. Але до суті.

Як завжди, книга починається з невеликого розділу-інтриги, який задає тон книги. Цього разу письменниці вводять нових, некотячих персонажів — зграю кровожерливих собак.
Хтось намагається нацькувати їх на Громовий клан, хтось, хто має для цього достатньо розуму і хитрості.

Клан продовжує жити в непевності, оклигуючись від пожежі, яка знищила їхній табір і забрала кілька життів. Вогнесерд що є сили  намагається його тримати докупи і врешті зважується на такі нечувані дії, як ослухатися провідниці. Останні дві книги Синьозірка справді згасала на очах, тож здоровий глузд і бажання вижити переборюють дотримання правильнику, являючи натомість справжню відданість своїй спільноті. У цій частині провідниця впала в глибоку невіру: до предків, до інших фракцій і навіть до власного клану. Чого тільки вартий епізод, коли вона відмовилася посвячувати новаків у вояки, що зрештою призвело до трагедії.



Тигрокіготь (Тигрозір), як завжди, чудово виконує свою роль лиходія. Такий собі спрощений Тайвін Ланністер. Це досвід, харизма, амбіційність, упевненість, хитрість і кмітливість. Протистояти такому супротивнику треба мати мужність. Якщо в попередній книзі ми бачимо, як труситься від однієї думки про нього Вогнесерд, то в цій частині він починає потроху переборювати свої страхи і вагання. І зрештою він виявляється чи не єдиним котом, хто заслуговує на те, щоб очолити Громовий клан.

Неприємна ситуація з дітьми Тигрокігтя триває. Не можу не переживати за Ожинолапа: хтозна, чим обернеться для нього прихований тиск як на сина зрадника, куди поведуть його авторки.

Водночас рада знову бачити поряд із Вогнесердом Сіросмуга. Справжній друг — це те, що необхідно кожному з нас.

"Небезпечний шлях" — це передостання книжка із першого підциклу "Пророцтва починаються", і вже не терпиться дізнатися фінал цієї арки, який очікується у вересні до Форуму Видавців. Останнім часом я не надто налягаю на великі серії, хоча колись могла спокійно читати великі саги, але "Коти-вояки" виходять у тому темпі, що їх зручно долати. Сподіваюся побачити і наступні підцикли.

пʼятниця, 23 червня 2017 р.

239-240. Артем Чапай "Авантюра XL", "Тато в декреті"

4.4/5
Рідко читаю дві книги одного автора підряд, якщо вони не серійні, але тут Місяць увійшов у повну фазу і обернувся тричі навколо своєї осі. "Авантюра XL" і "Тато в декреті" — досить різні за змістом і формою, але обидві написані на базі авторського досвіду, у жанрі, близькому до роману-репортажу. Якщо я помиляюся, можете мене виправити, але щось подібне я читала у Сергія Дзюби, там це називалося книгою спецрепортажів.


є в цьому щось романтичне —
поламатися in the middle of nowhere.
по-нашому, в глибокій жопі.

"Авантюра XL" — уже доповнене перевидання цього трейвелогу, який оповідає про те, як Артем Чапай фактично кидає університет і подається у півторирічні мандри автостопом по Мексиці, Кубі, Белізу, Ґватемалі, Гондурасу та ще низки північноамериканських країн. Стиль оповіді нестандартний,  бунтарський, майже хуліганський, у вигляді неримованого вірша без великої літери на початку речення, що дуже пасує до книжки. Текст помережаний вставками із особистого щоденника і лістингами чатів. Іншомовні слівця і вирази виглядають дуже органічно, за що окремий плюс.
Слідкувати за пригодами автора та його друзів-знайомих надзвичайно захопливо. Хоча у книзі багато роздумів щодо політичних режимів, соціально-економічного стану людей,  законів та різноманітних процедур, протестів, на які він теж примудряється потрапляти, я не можу не відзначити теплоту щодо добрих зустрічних, дівчат і приятелів, яка вселяє надію на те, що попри все хороші люди є всюди, а щастя можна знайти за будь-яких обставин.


подарувати щось людині, яка тобі
подобається, —
куди приємніше, ніж володіти.
і найприємніше дарувати те, що найбільше лю-
биш сам,
найулюбленіший предмет,
до якого ти прив'язуєшся, — 
тоді ти краще відчуваєш,
що прив'язався до людини.
може, це спосіб зберегти її в серці?

Сама по собі книжка викликає обіцяні в анотації відчуття рок-н-ролу, сучасного сковородизму чи мандрів японських монахів-поетів. По-доброму заздрю автору мати мужність відірватися від звичного комфорту і податися в невідомі країни з мінімальними коштами при собі. Я б так ніколи не змогла. Добре, що існують такі "божевільні ґрінґо", які після своїх мандрів можуть розповісти про побачене.


"Тата в декреті" вже досить давно хотіла прочитати і чомусь думала, що це щось гумористичне. Ні, гумору там теж вдосталь, але основна мета геть інакша. На відміну від "Авантюри", у цій книзі оповідається вже не про вільного від світу студента, а про сім'янина, в якого двоє малих синів і така ж заклопотана роботою дружина, як і він сам. Ні для кого не секрет, що за дітьми майже завжди доглядає жінка, поки чоловік "сім'ю годує". Це настільки в'їлося в традиції, що тато в декреті видається чимось екзотичним і героїчним. І якщо б мене попросили сказати, про що ж ця книжка, то я б сказала, що це великою мірою ода жінці, яка встигає все і навіть більше, ще й при цьому не божеволіє.

"Батько може сидіти з дітьми, мама може заробляти на сім'ю. Неймовірно, але факт! Підтверджено власним досвідом!"


Книжка складається з розділів-статей у щоденниковому стилі, кожен з яких присвячений певним моментам життя з дітьми чи роздумам про якісь звичні речі з незвичайного боку. І в цьому полягає її перевага, адже завжди цікаво побачити погляд "чужинця": і в даному випадку це справді так. Найбільше, певно, мене змусив замислитися розділ про лікарню, коли автору довелося лягти з хворим сином у стаціонар, і в навколишніх жінок він викликав почуття незручності. Довелося пошвидше одужувати і звідти якнайшвидше тікати :)
Цікаво, що Чапай не приховує певні негативні емоції, які домішуються до любові до родини, коли іноді хочеться плюнути на все чи визвіритися. Додаються і непрості проблеми, як важко водночас приділяти рівну увагу обом синам чи самому собі. З іншого боку, заходишся мімішністю, коли він описує, як бере дітей на ранкові прогулянки, коли вони з дружиною вчаться розподіляти між собою обов'язки.
— То ти сьогодні з малим, а я попрацюю? — запитала Оксана. Вона працює за дедлайнами, а не за розкладом.— Давай.Вона пішла в кімнату, а я став біля вікна, трохи розхитуючись ліворуч-праворуч, аби малому спалося солодше.Вітер гнув тополі біля школи, але дощ уже став дрібнішим і тихшим. На капоті червоного "Хюндай Ґетц", припаркованого під будинком, лежала гілка тополі завгрубшки з руку.Я взяв зі столу читалку, поправив малого на грудях, сів на стілець. Це було офісне крісло, із суцільним металевим каркасом, тож я зіперся на спинку і злегка погойдувався, не боючись її зламати.І коли я вчергове відірвався від Чехова й поглянув на дощ за вікном, мене накрило.Це ж і є воно — моє просте людське щастя!У Курта Воннеґута був родич, який у подібні моменти усвідомлення вголос казав: "Ah, if this isn't nice, what is?"
Інститут бабусь заслуговує окремої уваги, але для цього і заради всіляких інших цікавинок раджу прочитати саму книжку :)
У цілому, "Тато в декреті" можна порівняти з екскурсією в цивілізовані країни, коли можна побачити, що життя, виявляється, може бути інакшим. Можливо, це лише мій досвід, але я здебільшого (в дитинстві, принаймні)  спостерігала сім'ї, де тато був саме "годувальником" і "головою" родини, але турбота про дітей і хатні справи переважно лежала на мамі. Навіть думки ніколи не виникало, що може бути інакше. Тішить, що мої уявлення все-таки розвінчуються, що інститут сім'ї теж потихеньку стає сучаснішим.
Книжка оформлена веселими ілюстраціями — я просто в них закохалася. Та й сама верстка потішна, приємна оку, з виділеннями у тексті. Власне, за що я і люблю "Віват", то це за те, як вони підходять до створення книги.
Артема Чапая ще неодмінно читатиму: згадалося, що колись мені Інна радила "Червону зону" і довго заходилася компліментами цьому роману. І, здається, в якомусь із випусків СФ було чи то інтерв'ю, чи то рецензія, чи то і те, інше. TBR уже тріщить по швах.

субота, 17 червня 2017 р.

#13_читацьких_зізнань

Заразили)

1. Кажу, що не люблю жіночі романи, а я справді не люблю жіночі романи, але в школі на мобілці перечитала купу жіночого (і гумористичного) фентезі, після чого мене від нього нудить на все життя. Пробувала опісля щось із вподобаного тоді перечитати, закрила на перших сторінках. Не розлюбила тільки "Рік пацюка" Ольги Громико, який я навіть придбала і який не є таким вже й жіночим фентезі.

P.S. Хоча нагло спірачений англомовний янґ-едалт досі почитую, коли хочеться чогось зовсім легенького.

2. Збірки поезій даються мені важко. Читаю "Календар любові" Іздрика ще відтоді, як його тільки видали. Не знаю, як люди можуть читати їх повністю швидко. Недавно ще моя колекція поповнилася Стусом. Поезії вистачить мені ще надовго.

3. "Сильмариліон" — моя найулюбленіша книга в Толкіна.

4. Не фанатію від "Гаррі Поттера". Чекала на його закінчення, як і з будь-якою хорошою серією, але мене після останньої сторінки попустило.

5. А фанатіла я в школі від "Артеміса Фаула" Овена Колфера. Перечитувала ці книги (особливо перші) безліч разів російською, англійською, українською. Чекаю роками на обіцяну екранізацію. Типаж АФ став для мене найулюбленішим у книжках, і саме тому, певно, ГП так і не зміг мене зачепити, як інших. Пам'ятаю реакцію, коли я вперше прочитала АФ з бібліотеки: "Чорт, ця книга мусить бути в мене вдома!" Насправді тоді нові книги з'являлися в мене дууууууже рідко. Інколи мені вдавалося випросити в когось у подарунок, інколи я місяцями збирала по копійках або з нащедрованих грошей (гроші на днюху — не для того). Зрештою мені перших двох АФ подарував мій хрещений. І ще одного я купила недавно в новому українському перекладі. Мрію по колекцію оригінального АФ. Від Airman також не відмовлюсь.

6. Коли в українських перекладах виринає японець, зразу дивлюся, чи правильно передали його ім'я і прізвище. Професійне-манґоперекладацьке. Тут у мене є ціла рубрика неправильних японців.

7. Люблю комікси. Багато їх читаю. Особливо манґи, а зараз ще підсідаю на фізичні графічні романи на кшталт DC (Бетмееееен!). Але ніколи не роблю на них відгуки. Якби я робила відгук на кожен прочитаний комікс, то для цього довелося б створити окремий читацький щоденник. Колись намагалася скласти перелік улюбленої манґи, хоча я певна, що він має бути втричі більший, просто я ті назви не пам'ятаю. Також збираю колекцію коміксів, виданих українською. Донедавна вона чудово собі вміщалася на верхній полиці збоку, а тепер я з жахом передчуваю, що під неї знадобиться окрема полиця. І це ще в мене не всі.

8. Читаю по кілька книг водночас. Про деякі інколи забуваю, але потім дочитую. Читання "45" розтягнулося в мене на 3 роки, а Сюзанну Кларк в оригіналі ніяк не могла дочитати, поки в мене не з'явився планшет із Кіндлом.

9. Однак товсті романи люблю. І частіше таки за кілька днів їх прочитую.

10. Люблю книги, в яких іронізують із християнства і релігії загалом.

11. У школі я не змогла прочитати лише три програмні книги: "Дон Кіхота" (осилила лише 1 обов'язкову частину), "Божественну комедію" та "Злочин і кару". Після того, до речі, недолюблюю російських "великих" класиків-прозаїків. Мені "Хіба ревуть воли" навіть зайшли, але "Анну Кареніну" досі не переварюю.

12. Геграфічно маю особливу любов до Британії, Ірландії та Японії.

13. Не розумію людей, які захоплюються псевдопсихологічними і псевдофілософськими книгами, книгами про "життя", книгами про всі таємниці всесвіту, містикою, книгами про жіночу і всезагальнолюдську долю прямим текстом. А ще безкінечними "як стати успішним", "як навести лад у своїй голові", "як почати щось робити" і т.д. Вибачте.

вівторок, 6 червня 2017 р.

понеділок, 29 травня 2017 р.

238. Володимир В'ятрович "За лаштунками "Волині-43". Невідома польсько-українська війна"

4.3/5
До прочитання цієї книги я належала саме до тих людей, які б у опитуванні "Що ви думаєте про Волинську різанину?" пробелькотіли б "нічого не чув, нічого не знаю".  Дякую Люді Вишневій Цвіт за хорошу добірку про ОУН-УПА та Волинь, з якої я, власне, і почула про В'ятровича.
Оскільки я живу на півночі України, то тема стосунків з поляками доволі далека для мене, але з огляду на постійні спекуляції, на мою думку, потрібно трохи в ній розбиратися. В'ятрович на прикладі статистики опитувань показує, як змінилася думка поляків завдяки обсмоктування медіа за кілька років.
Книга розділена умовно на кілька частин. Є передумови війни, самі конфліктні ситуації, бойові дії до, під час і після Другої світової, та вплив на майбутнє, зокрема дослідження цієї теми сучасниками. У тексті зустрічаються цитування (а хто доскіпливий, той перевірить), продовження дискусії, часто протилежні іншим дослідженням думки.
Наскільки я розумію, В'ятрович поставив собі за мету показати, що поляки не були однозначними беззахисними жертвами, що українці не були однозначними "катами", що як і в будь-якій війні, тут не було бінарного розподілу на добро і зло. (Хоча інколи відчувається, що у своєму бажанні він дещо применшує можливу жорстокість української сторони. Але я не експерт, проте й на віру сліпо брати не варто).
Матеріал викладено у легкій формі, є чимало фото, документів, листівок. Завдяки кільком ілюстраціям та дизайну книга не виглядає нудно, виклад не обтяжливий. Рекомендую для широких мас, читати у невеликих пропорціях замість "Гри престолів". 

пʼятниця, 26 травня 2017 р.

33 короткі історії | Челендж

Запускаю на літо один корисний челендж...

#33КороткіІсторії — це читацький челендж, який полягає в тому, щоб прочитати 33 оповідання або новели та зафіксувати свій прогрес. Створений спеціально для тих книголюбів, які здебільшого читають романи і все ніяк не можуть здолати одну або кілька збірок малої форми.
Челендж розрахований на 3 місяці — по 11 оповідань на кожний — але долати його можна швидше.
Форма звітності довільна: можна постити враження як від одного оповідання, так і від кількох за раз, дописувати раз на тиждень чи місяць — на своїй сторінці у соцмережах або блозі.
Запрошую брати участь та ділитися своїми враженнями у спільноті на Фейсбуці, а також ставити теги #33короткіІсторії #33shortstories та поширювати інформацію про челендж.

Упродовж челенджу я долатиму такі збірки:


1. Рей Бредбері "Все літо наче день один. Том 1" 
2. Говард Філіпс Лавкрафт "Повне зібрання прозових творів. Том 1" 
3. Франц Кафка "Оповідання, романи, листи, щоденники"
+ оповідання із "Всесвіту" за 2016 рік

Кожну з цих збірок раніше надгризала, але ніяк не можу закінчити, зважаючи на те, що всі вони стоять уже більше року. Сподіваюся за літо таки вийти на постійний ритм і прочитати хоча б дещицю. Єдина збірка короткої прози, яку я читала із задоволенням, — це твори Акутаґави Рюноске. Вона була і невеличкою, і з добрим наповненням. А тут такі — ух! Цеглини.

Відгук на перше оповідання вже опублікувала у Фейсбуці. Буду також збирати їх на окремій сторінці для історії. 
У середньому потрібно читати 1 оповідання раз на два дні, хоча можна читати по 3+ раз на 10 днів. Гадаю, я впораюся )


четвер, 25 травня 2017 р.

237. Конні Вілліс "Книга Судного дня" (Оксфордські подорожі в часі #1)

4.3/5
Дісталася я нарешті до переможця таких визначних премій фантастики, як "Г'юґо", "Неб'юла" і "Локус". Хоч я  і люблю товстенькі романи, але мене, як більшість, міг відлякати обсяг цієї цеглини від негайного ж прочитання. Здавалося, доведеться поринути у щось дуже серйозне. Але ні. Щойно відкриваєш першу сторінку, як тебе вже несе й несе, аж поки не опинишся на самому кінці з думками: "Еее? Це все? А далі?"

Загалом, книга поділена на дві лінії: одна відбувається у "майбутньому" (на цей час уже ні), а інша — в Середньовіччі. Ківрін, студентка-історик, перед Різдвом наважується здійснити мандрівку у часі в Середні віки, щоб дослідити той час і одне конкретне селище, яке зараз розкопують. Пан Данворті, професор з іншої кафедри і її керівник, дуже через це нервує, не довіряє Гілкрісту, який очолює кафедру Середньовіччя та заодно є відповідальним за цей проект, але нічого не петрає в переміщеннях; як виявляється потім, нервує він недарма.
Через помилку оператора, котрий підхоплює мутований вірус, Ківрін потрапляє у самий розпал чуми, до того ж хворою на той же вірус. Їй вдається вижити завдяки священику та одній шляхетній родині, яка переховується в селі через певні політичні обставини. Таким чином дівчина змушена спостерігати, як люди, до яких вона встинає прив'язатися, помирають одне за одним. Тим часом у майбутньому розпалюється епідемія, і Оксфордське містечко зачиняють на карантин. Данворті ще більш нервує, бо оператор, перш ніж зомліти, сказав, що сталася помилка. До карантину пробирається небіж доктора Аренс, безстрашний і непосидючий хлопчина Колін, який потім допомагає Данворті і створює довкола жвавість.

У романі мені, безперечно, сподобалося, як описуються другорядні персонажі. Вони напрочуд живі і створюють цілий світ — від малої непосидючки Агнес і до бабія Вільяма з його надто "люблячою" матір'ю. Варто також окремо сказати про напругу, яка жодної миті не послаблюється. Ти просто впадаєш у паніку разом із Данворті — як іще не бігаєш із криками по кімнаті: "Аааа!" А вся ця інтрига з отцем Роше: якщо на початку його підозрюєш в чомусь лихому, то потім за ним плачеш, як і Ківрін.

Науково-фантастичний елемент, як на мене, цілком розкритий, навіть у досить легкій формі (хоча завжди можна до чогось доскіпатися). Читача одразу ж вводять у лабораторію, дають невеликий екскурс у лексику (скид і сліпаж), а потім просто доповнюють її деталями. Цікаво поглянути на тодішні уявлення про великий обсяг пам'яті для пристрою звукозапису: цілих 2 ГБ виділили Ківрін на аудіозапис своїх спостережень. Власне, цього б дійсно вистачило на тиждень, але все ж це не так багато. Дякую Сергію Торенко за пояснення, що пристрій приходив у дію, коли між його частинами у зап'ястках виникав контакт, як дівчина "молилася", тобто з'єднувала руки. До речі, чи відчувала щось при цьому Ківрін? Проте так і неясно, для якої саме функції слугував оцифровувач, що саме малося на увазі: АЦП чи speach-to-text.

У 14 столітті чимало лінгвістичних фішечок, цілих вставок малозрозумілою мовою, яку так чи інакше перекладає вживлений перекладач Ківрін. До слова, тут заявлено ще й машинне навчання, бо пристрій вчиться розпізнавати незнайому мову поволі.

Єдине, мені не дуже сподобався такий відкритий фінал без надії на продовження. Усі померли, Ківрін врятували... ну і?..

І коли я вже заговорила про мінуси, то переклад теж накульгував. Перекладачів було двоє, і хто вже з них схалтурив, чи то був редактор, не знаю, але принаймні перша частина видалась мені кострубатою. Далі вже не певна, чи щось покращувалося, бо я поринула з головою в сюжет; хоча мені здавалося, що текст став сприйматися легше. UPD: Таки друга частина перекладена краще.

пʼятниця, 12 травня 2017 р.

236. Кузько Кузякін "Біла трішки чорна-пречорна книжка"

5/5


Потрапив мені до рук цей прекрасний візуальний проект від видавництва "Vivat", і я в захваті. Книжка розповідає про чорну вівцю та білого вовка, який перестрів її вночі і хоче з'їсти.


Але вівця не дурна і починає розповідати вовку баєчки, щоб його відволікти. Її історії торкаються чорного та білого кольорів: від фізичних аспектів до приказок і філософів.



Всередині можна знайти ось такі прості оптичні експерименти, хоча особисто мені було б шкода різати таку гарну книжку.


І не тільки експерименти, а й кілька принципових понять. Чудовий вступ до фізики!



Знайдуться завдання і на літературу та загальні знання. Було весело позгадувати, хто із цих особистостей є ким.



Книжка намальована просто прекрасно. Особливо мені сподобався зубастий вовк. А типографіка! Справді дуже якісна книжка. Цікаво, чи буде частина друга? =)


четвер, 11 травня 2017 р.

Kyiv Comic Con 2017

Нарешті знову потрапила на КомікКон! Заходів було помітно менше, але вже не розривалася, куди б піти. Найбільше сподобалися розмови про українського супергероя та фанфікшн, а також мультик "Моє чудове чудовисько" ("Кобзаря-2015" я, на жаль, пропустила). Накупила собі повний рюкзак коміксів — і лишилася задоволеною. (Пончики і хімічний лимонад були офігенні).
Зафоткатися зі стімпанкерками — done


З чудовими фантастичними людьми (окреме дякую пані Наталі за ексклюзивний примірник перевидання "Літописів Семисвіття")

Частина редакції СФ у зборі

З Вікою

Підловили на питанні) 
З котом Інжиром


ПОКУПОЧКИ
Комікси:
"Воля"
"Серед овець"
"Бетмен. Рік перший"
"Бетмен. Убивчий жарт"
"Ліга справедливості"
"Містерія" (українська манґа О_О)

Крім того, прийшов мій подаруночок із розіграшу: 2 плакати і магніти "Воля" та комікс, який я вже давно хотіла, "Максим Оса".

Ну, з "Волею" все ясно. Вона офігенна, чуваки. Там і говорити нічого.

Приємно здивував комікс "Серед овець". Гарна антиутопія з прекрасною мальовкою. Динаміка ідеальна: читається на одному подиху. Всього планується 6 випусків.
"Серед овець"
Із DC, певно, найбільше сподобався "Рік перший". Мальовка олдскульна і тим приваблива. Власне, читаючи саме цей комікс, розумієш, що це справді графічний РОМАН.
Далі за топом іде "Вбивчий жарт", шедевр Алана Мура, і "Ліга справедливості". Остання дуже весела і з великими кольоровими розгортами.
Хочеться сказати, що тепер я розумію, чому люди так фанатіють від супергероїв. Бо у фільмах я мало що знаходжу цікавого, а от комікси... справді захопливі.

"Містерію" я ще не прочитала повністю. Це збірка історій, перекладена з російської (не без суржику); намальована у стилі манґи, але читається по-нашому. Мальовка приємно здивувала.

А наостанок подаруночок від Наталі Савчук — її перевидані і доповнені "Літописи Семисвіття". Буду перечитувати втретє, рекомендую всім)
P.S. Ні, книжка не дитяча. І не підліткова.