середа, 20 вересня 2017 р.

Форум видавців: Нефантастичний звіт

Цього року таки вирвалася на Форум видавців на вихідні.
Хоча і не без "пригод". Якраз під фестиваль захворіла, цілу ніч мучив нежить, тому спала я в потязі максимум півтори години. Так, у Львів я приїхала справжнім зомбі — хоча теж непоганий фентезійний початок.


Побувала на дуже цікавій лекції філолога Віктора Разживіна про історичний роман. Виявляється, цей жанр має не менше проблем класифікації, аніж фантастика) Дізналася несподіваний для мене факт про Дюму, що в його романах кожен опис має підтвердження в історичних документах. І, звісно ж, познайомилася вживу з Іриною Даневською, авторкою "Богуслава Радзивіла". Дякую за автограф і спільне фото, вже не терпиться прочитати продовження! Сакович дай ічібан.

Далі в мене є фоточка "Нейроманта" — ось як він виглядає вживу, скоро й до мене приїде.


 На презентації "Котів-вояків" було стільки людей-дітей, що важко було проштовхнутися хоч кудись. Ось вона, популярність! На жаль, забігалася, забула забрати свій примірник. Але нічо, мені поки є, що почитати. (Про фантастичні заходи та книжки загалом буде окремо).


Звісно ж, сфотографувалася із Тарасом Березою. Дуже-дуже чекала на цей словник, я після Fune wo Amu ще більше почала захоплюватися людьми, які беруться за таку непросту справу. "Мовою бестселерів" — це велика подія, як на мене, тому що класичні визначення і приклади — то добре, але й про сучасне вживання теж хочеться знати.




Відхопила останній(!) примірник "Пиши сильно" від Літосвіти. Чудовий воркбук, із гарними порадами від сучасних українських письменників і практичними вправами — наша відповідь Creative writing. Потішив приклад до порівняння: "Я терпіти не можу оперу, як Кокотюха — Джойса". Усім причетним до цього проекту — велика дяка. (Вікторії Токарєвій дякую за фотосет).


Було приємно побувати на неофіційній здибанці "Зоряній фортеці", поділитися враженнями від конкурсу, перекладів, кіно і такого іншого.

 Хай живуть майстер-класи! Хоча це я вперше за кілька років пропустила літній мініатюрник, але почитати без поспіху інших авторів — досить непогано, я вам скажу. Пссс, люди, приходьте на LiTerraCon 2017, там буде ще цікавіше.


Приємно здивував веганський фаст-фуд у самому центрі. Фруктовий чай і лимонад (ну, і хот-дог під них) — ням-ням-ням. Аню Ваколюк, дякую, що показала)


А наостанок ми з Вікою подибали на Личаківське кладовище (checked). Побачили по дорозі багато гарних гарнезностей, а на самому кладовищі, мені здається, можна цілий день ходити, отримувати естетичну насолоду, читати імена померлих та висувати здогадки, якими ж людьми вони були.


Потім вперіщила злива — і всі старання вичухатися пішли коту під хвіст. Рюкзак он досі сохне. Добре, що була з собою пара запасних шкарпеток. Отож, сиджу вдома, попиваю чайочок і чекаю на коробку книжок, які вирушили зі Львова окремо від мене УкрПоштою. А скоро і Форум перекладачів, гм...

неділя, 10 вересня 2017 р.

246. Світлана Горбань, Наталя Лапіна "Якщо полюбиш прокляття"

3.5/5
Я таки прочитала. Романтичне фентезі. Двічі. Я монстр.
Насправді непогано, хоча в кінці шизофренічне обживання в нових тілах мені видалося абсолютно зайвим. Із Талкою вийшло класно. Детальніше в моїй рецензії для "Світу фентезі".

P.S. На мою не цікаву ні кому думку, усі ці сюжети з коханням із першого погляду треба замінити на ненависть із першого погляду. Отоді читати романтичну лінію цікаво) 

245. Робін Слоун "Цілодобова книгарня містера Пенумбри"

3.9/5


Клей Дженнон, веб-дизайнер і трошки кодер, відчайдушно намагався знайти собі роботу, коли натрапив на оголошення про посаду нічного працівника у маленькій книгарні. А власне, чом би й ні? Містер Пенумбра, власник магазину, має лиш дві вимоги — любити книжки й записувати інформацію про кожного відвідувача у журнал.
Книгарня маленька, висока й непопулярна, тож роботи обмаль. Але є і постійні відвідувачі, які беруть книжки з особливого відділу, в які Клею зазирати заборонено, та звісно ж, заборони ще нікого не спиняли. На сторінках чоловік виявляє дивні шифри, і всі ці відвідувачі з Пенумброю на чолі починають скидатися на якусь секту чи підозріле товариство. Яку таємницю приховує Пенумбра і що за організація за ним стоїть?

Хочу одразу попередити, що роман не є черговим шедевром чи мастрідом зарубіжної прози. Ба більше, гадаю, велика категорія людей не зможе уповні проасоціювати себе з головним героєм. But I'm a lucky person enough when it comes to the books. Чому? Бо в тексті змальовується не просто любов до книжок, а до книжок фантастичних, пригодницьких. Зокрема, один із членів цього таємничого братства виявляється автором популярної фентезійної серії, яка так подобається Клею. Також можна зустріти жартики на кшталт:
— У твого боса будуть проблеми.Чого це? Бо він торгує фантастикою? За що цей тип так ненавидить Дуґласа Адамса?
А по-друге, це книжка про айтішників. Тож якщо ви ніколи не чули про Ruby (або навпаки — зневажаєте її) і навіть не підозрюєте, як працює простісінький сайт, забудьте, добру частину описів ви не втямите. Це вам не "Бот" Кідрука, де сторінку вам кинули сторінку коду, щоб потішити око, і розжували фрактали. Це прочитанню, звісно, надто не завадить, але є якась особлива родзинка в парадигмах і методах, які обговорюють персонажі. Робін Слоун подає їх як належне, дає деталей рівно стільки, скільки потрібно для просування сюжету.
"Айтішність" проростає навіть у описи і створює досить милу картинку.
А ще тут дуже багато Ґуґлу. Якщо Том Голт любить постійно згадувати про Майкрософт, то Робін Слоу вводить цю корпорацію зі всевладним Великим ящиком, щоб протиставити її ручним методам обробки інформації. Хоча, як це і має бути, мережі комп'ютерів не вдається розпізнати шифр, котрий і не був власне великою загадкою.


Як ви розумієте, історія не могла мені не сподобатися. Тут є все: любов до книжок, таємничі товариства і шифри, програмування та чудернацькі друзі головного героя з дивакуватими хобі, навіть розмови про шрифти і книгодрукування. І все це на дорослого читача. Прекрасне розважальне чтиво. На жаль, не можу сказати, що тут є щось більше, крім того, сам текст не такий вже й досконалий. Часто оповідь затягується, перескакує з одного на інше, і ти не розумієш, куди взагалі прямуєш.  Стосунки Клея з Кет здавалися мені притягнутими, проте речі, які вилітали з її рота, мене часто тішили (і це в романі автора-чоловіка, де жіночий персонаж виконує другорядну роль).

Загалом, книжка хороша. Задоволення я від неї отримала велике. Як і від обкладинки ~~

субота, 9 вересня 2017 р.

Форум видавців 2017. Додатковий вішлист

Кілька додаткових мастхевів.

1. Кенко-хоші "Нотатки знічев'я" (Либідь)
Середньовічна класична японська література. Проза. Суґееее~~
2. Ігор Сілівра "Архіпелаг" (Темпора)
Альтернативка у світі "Цепеліна до Києва" триває. Третя частина.
3. Детективи Чейза (Навчальна книга - Богдан)
Ммм, улюблені детективчики моїх батьків. Вони в нас є російською, але ж то неприкольно.
4. Петро Яценко "Нечуй. Немов. Небач" (Піраміда)
Письменник + епоха парових машин — просто в кокоро!

середа, 30 серпня 2017 р.

244. Джин Вебстер "Довгоногий Дядечко"

5.5/5
Це якась всесвітня змова — знову немає сиквелу. Хоча спішу Вас здивувати, перш ніж кричати зраду: це перший український переклад у 21 столітті культового "Довгоногого Дядечка"! І досить непоганий, маю я сказати. Перекладачка — Ірина Бондаренко, "Маленькі жінки" — теж її рук справа. Раніше "Довгоногого Дядечка" перекладали аж у далекому 1930 році, його перевидали минулого року у видавництві "Знання".



У повісті йдеться про сироту Джуді, яку таємничий опікун відправляє до коледжу, щоб вона стала письменницею. Єдина його вимога — аби вона щомісяця писала йому листи, але він, звісно, не буде на них відповідати і не скаже свого справжнього імені. Дівчині вдалося лиш краєм ока побачити його високий силует, звідки і взялося прізвисько Довгоногий дядечко.
Книжка і складається з листів, які Джуді пише своєму покровителю. У них вона розповідає про навчання в коледжі, про друзів, про творчі плани, свої філософські роздуми та багато іншого. Але листи завжди дотепні та життєлюбні — я була в повному захваті, читаючи їх!

"Ви знаєте, Дядечку, на мою думку, найголовніша якість для будь-якої людини — мати уяву. Це дає їй змогу поставити себе на місце інших. Уява робить людей добрими, співчутливими та розуміючими".

Джин Вебстер креативно підійшла до побудови структури: частіше можна бачити щоденникову форму, але один епістолярій — це досить незвично. Разом із тим це дає свободу змінювати стилі листів, як тільки заманеться, вписувати в них те, що захочеться. Ба більше, в них навіть малюнки є! Авторка мала талант до шаржів, бо ілюстрації такі ж веселі, як і тексти.




Слідкуючи за таким однобічним листуванням, можна бачити, як розвивається характер головної героїні. Зі знайди, що ніколи не виходила за межі сирітського притулку, Джуді перетворюється на начитану й освічену молоду жінку — і то з доволі нестандартними та феміністичними поглядами. А ці її викиди у бік церковних служб — fabulous! Даруйте, але після "Маленьких жінок" ці невеличкі шпильки тішать око стриманого атеїста. Приємно бачити, що дівчина прагне жити своїми силами, намагається відплатити за витрачені на неї гроші та навіть суперечить своєму опікуну, якщо чогось сильно хоче.

"Саллі висувається на посаду старости класу, і, якщо прикмети не підводять, її таки оберуть. Така атмосфера інтриг — ви б подивилися, які ми всі тут політикани! І скажу вам, Дядечку, коли ми, жінки, отримаємо свої права, вам, чоловікам, слід буде остерігатися, щоб зберегти свої".

До слова, про самого "майстра Джерві". Хоча через однобічні листи прописати стороннього персонажа видається завданням непростим, але авторці це вдається. Ми дізнаємося, що він зацікавився Джуді через її шкільне оповідання, а потім поступово завдяки листам його ще більше стало тягнути до неї, аж він зважився з нею зустрітися. Хоча дівчина спершу не здогадується про його особистість, та між ними починає розвиватися романтичне почуття. Особливо смішно читати, як цей дядечко Пендлтон ревнує до іншого хлопця. Любовна лінія у цій історії ненав'язлива і дає змогу читачу самому вловлювати натяки.

Оформлення, до речі, як і з "Маленькими жінками" мене потішило. Для обкладинки використано кадри зі старого чорно-білого фільму, тоді ще так цікаво акторам підводили очі. Серія "Світовид", як на те пішло, виглядає незле, проте принт на форзаці я прибрала б.

"В кінцевому рахунку цінуються не так великі радості, як задоволення від геть незначних. Я відкрила власний рецепт щастя, Дядечку, і це — жити сьогоденням. Не постійно шкодувати про минуле чи жити в очікуванні майбутнього, а отримувати якомога більше від даної миті".

А наостанок — бонус. Вулична мода часів Прекрасної Епохи на світлинах Едварда Лінлі Самборна. Капелюшки~~~

243. Роджер Желязни "Двори Хаосу" (Хроніки Амбера #5)

4/5
Остання частина першого підциклу нагадала мені про кінець "Гаррі Поттера". Там теж герої вешталися бозна-де і були заглиблені в свої роздуми, після чого нарешті зібралися з силами і прикінчили той нещасний основний конфлікт. Менше з тим.


Рефлексії Корвіна цього разу справді набувають небачених масштабів, але читати їх досить цікаво, якщо ви не квапитеся поринути в динаміку і дізнатися нарешті фінал. П'ята частина створена для тих, хто любить Желязни за алюзії — і тут ви знайдете їх чимало, подекуди навіть подвійні. "Мандри Гуллівера", Артуріанський цикл та "La Belle Dame sans Merci" Джона Кітса, "Кармен" і "Лоліта", скандинавська міфологія з деревом Іґґдрасіль та вороном Одіна, а також не забуваймо про поезію та французькі пейзажі! Найбільше мені сподобалися філософські бесіди із Гуґо — які скінчилися досить неприємно для останнього.
Побачили ми і Мерліна — сина Корвіна та героя наступного п'ятикнижжя. Поки його характер розкритий мало, але це має виправитися в подальших романах.
Особу нового короля мені вже проспойлерили в картинках, але це був вдалий хід, на мою думку. А Корвін нарешті зможе помандрувати світом і знайти себе — гідний кінець для протагоніста, хоча, можливо, й не той, на який очікує читач.


Що ж, чекаю на "Козирі долі" та нових персонажів. Як завжди, дякую видавництву "Богдан" за хорошу роботу із текстом, чудові примітки, так тримати!

P.S. Одна зі статей про алюзії тут.

середа, 23 серпня 2017 р.

Форум Видавців. Перший вішлист

І тут почалося. Вибачте, буду коротко, без обкладинок.

Почну з історичного.

1) Ірина Даневська "Генерал Короля Богуслав Радзивіл" (Темпора)
Продовження "Німецького принца". Хто чекав? Я чекала!!!
2) Тимур і Олена Литовченки. Принц України (Фоліо)
Нон-фікшн про сина Павла Скоропадського — Данила. На майбутнє, коли дочитаю листи самого гетьмана.
3) Наталка Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" (ВСЛ)
Неочікувано для самої себе. На це є ряд причин: 1. Багато чула про авторку, але ніколи не читала. 2. О, ця приваблива обкладинка! 3. Альтернативна історія? Беру.
4) Волтер Айзексон "Леонардо да Вінчі" (Наш Формат)
(перепрошую, це не до Форуму видавців) Біографія цієї видатної людини — мастрід. Мені дуже сподобалося читати про братів Райтів і Генрі Форда.

Наступний пункт — література для райтерів і не тільки.

5)"Пиши сильно" (Pabulum)
Creative writing по-українськи. Я навіть трохи брала участь у їхньому літньому флешмобі від Літосвіти.
6) Стівен Кінг "Про письменство"
Це справді треба коментувати?
7) Тарас Береза "Мовою бестселерів. Сучасний словник живої мови" (Апріорі)
Страшенно чекала на цей словник. До нього увійдуть сталі вирази, які були виписані із сучасних українських перекладів.
8) Чіп Кідд "Перше враження. Як відрізнити хороший дизайн від поганого" (Віват)
TED + дизайн = беру

Комікси. Поки їх виходить лише два, але вони бомбезні:
9) "Бетмен. Цить" (Рідна мова)
Бетмеееен!
10) Олександр Корешков "Серед овець. Випуск 2" (Вовкулака)
Продовження. Якщо хто ще не читав, абсолютно і точно рекомендую.

Дитячо-підлітково-молодіжна фантастика:
11) Ерін Гантер "Коти-вояки. Темні часи" (АССА)
Заключна частина першого підциклу Вояків. Уже боюся.
12) Марцін Щигельський "За синіми дверима" (Урбіно)
Польська дитяча фентезюха.
13) Джонатан Страуд "Бартімеус: Амулет Самарканда" (Абагаламага)
Перша частина трилогії. Про джинів і все таке. Колись у "Світі Фентезі" була рецензія, мені аж прочитати захотілося.
14) Вікторія Авеярд "Багряна королева" (Наш Формат)
Розкручений янґ-едалт. Ще одна молодіжна письменниця з'являється на нашому ринку.

"Доросла" фантастика
15) Террі Пратчетт "Правда" (ВСЛ)
Подія десятиліття — Пратчетт українською! Перша частина не дуже мене цікавить, бо я читала її вже двічі, а от "Правда" має бути на рівні "Поштанутого". Перекладач за професією журналіст, тож він знає, про що йдеться. Якщо комусь цікаво, я писала про це у блоці про Пратчетта у репортажі з Комік Кону.
16) Марґарет Етвуд "Оповідь служниці" (КСД)
Антиутопія самої Марґарет Етвуд. Обережно, багато фемінізму.
17) Вільям Ґібсон "Нейромант" (Видавництво)
Ціна, звісно, відлякує. Досі вагаюся, але це ж класика кіберпанку!
18) Стівен Кінг "Серця в Атлантиді" (КСД)
Та що тут пояснювати? Стівен Кінг.

Що не увійшло у попередні категорії.
19) Вірджинія Вулф "Флаш" (O.K. Publishing)
Хочу познайомитися з Вірджинією Вулф і заодно здобути книгу для пункту челенджу "Книга, на обкладинці якої собака". 
20) Андрій Харук "Бойові літаки ХХІ століття" (КСД)
Я тут уже почала роздумувати над тим, щоб складати модельки...
21) Жан-Мішель Ґенассія "Клуб невиправних оптимістів" (Віват)
Автор — француз, і опис веселий. А що ще треба?


субота, 19 серпня 2017 р.

242. Луїза Мей Олкотт "Маленькі жінки"

4.2/5
Aoi bungaku*, яка так часто цитується в сучасній масовій культурі. Нарешті і я знаю, про що ця історія.
Написаний у 1986 році, роман посідає важливе місце в світовій літературі.  Луїза Мей Олкотт зображає життя американської родини середнього класу, яка колись збідніла. Головні героїні — сестри Меґ (16), Джо (15), Бет (13) та Емі (12), які живуть з матір'ю місіс Марч та чекають на повернення батька з війни. Їм доводиться відмовлятися від багатьох задоволень і важко працювати, щоб утримувати будинок в порядку і мати що поставити на стіл.
Меґ, як найстарша, працює гувернанткою в заможній сім'ї, Джо доглядає за багатою неприємною родичкою, а молодші намагаються виконувати свої домашні обов'язки та добре навчатися. Родина в них дружня і любляча — а це головне, стверджує авторка.



Кожна з дівчаток має свої мрії та індивідуальність. Сама Луїза Мей Олкотт була феміністкою і до кінця свого життя лишалася незаміжньою, тому героїні в неї незалежні та діють на рівні з чоловічими персонажами.
Найбільше мені сподобалася, звісно ж, Джо — хлопчакувата й непосидюча книголюбка, яка хоче стати письменницею. Бісова Вікіпедія проспойлерила мені її подальшу долю у "Хороших дружинах" (між іншим, #видайтеукраїнською, Богдане), і я тепер гризу нігті, де б їх узяти. Нагадує історію з "Поліанною", яку я в дитинстві зачитала до дірок і потім дізналася, що є продовження.
Меґ, як і годиться старшій сестрі, вродлива, вихована та хазяйновита, Бет — сором'язлива, добросерда та любить грати на піаніно, а Емі — дещо манірна й має талант до художнього мистецтва. Згодом до них час від часу долучається сусідський хлопчак Лорі, котрий знаходить відраду від уроків у цій приємній компанії та стає найкращим другом Джо.

Роман складається з 23 розділів, кожен з яких оповідає про певний епізод із життя дівчаток. Зараз мені важче сприймати моралізаторство у книгах, аніж у дитинстві, як це було з "Поліанною", але 19 століття лишає свій відбиток на літературі — й від цього нікуди не дінешся. Не можна не помітити акценту на патріотичності, коли героїні розуміюче ставляться до того, що чоловіки йдуть на війну, і дуже цим пишаються, на християнській моралі та доброчинності. Зокрема, в сюжеті часто з'являється "маленька книжечка" та згадка про Небесний Град. Матір повсякчас закликає доньок бути менш егоїстичними та приборкувати свою вдачу і лінь. Смішний і дещо сумний розділ про те, як дівчатка тиждень нічого не роблять, а потім мама пропонує їм помінятися місцями, змушує й собі замислитися.

Ще одна тема роману — це тема дорослішання, і на це безпосередньо натякає назва книжки. Дівчата ще по-дитячому наївні, але вже й не діти. Доросле життя чигає на них за рогом, а певні проблеми змушують їх швидше рости. А як я співчувала Джо, коли та дізналася про почуття містера Брука до Меґ! Я теж кілька разів переживала таку ситуацію, коли "старша подруга" починала свою родину. Це дуже болісний досвід, і я уповні розумію небажання Джо віддавати свою сестру якомусь чоловікові.

В оформленні книжки несподівано використані картини одного з моїх улюблених художників — П'єра-Огюста Ренуара: "Дівчата у чорному" та "Парасольки". Це він намалював, зокрема, портрети актриси Жанни Самарі. Переклад Ірини Бондаренко приємний, каламбури Емі передано, як на мене, вдало.

У підсумку: незважаючи на моралізаторство та побожність, роман "Маленькі жінки" мені сподобався. У ньому є все: дружня родина, пригоди, пустощі й драми та навіть любовна лінія. Дали б мені його років у 10-11 — я була б у захваті. Якось влаштую собі день продовжень і таки прочитаю "Хороших дружин". А поки переходжу до "Довгоногого дядечка".

*Aoi bungaku — посилання до аніме "Безсмертна література" (дослівно "Зелена література), яке я колись перекладала.

вівторок, 15 серпня 2017 р.

Комікс #1. Марк Гендрікс "Тибет. Зцілення Муші, доньки м'ясника"

4.4/5
Відчуваю перед собою непросте завдання розповісти про цей piece of art, який досить нетиповий для свого втілення у формі графічного роману. Без образ, але комікси, навіть ті, які мають серйозну ідею і навантаження, все ж орієнтуються на більш масового читача, їхню оповідь простіше сприймати. Той же "Берсерк" з вражаючою мальовкою і похмурим світом усе-таки не втрачає нотки розважальності. "Тибет" цієї цілі не переслідує. Автору важливо не захопити читача (хоча це йому вдається чудово), а викласти перед ним сатиричний погляд на події, що розгорнулися на території тибетської спільноти, гострими штрихами препарувати соціум та його проблеми.


Для кого створювався цей роман? Марк Гендрікс захоплюється Сходом, але також йому відомо про західне сліпе обожнювання різних східних практик, схованих за красивими словами "єднання з природою та світом", "досягнення нірвани", хитрими манускриптами і мудрістю Далай-Лами. Можливо, в Тибеті здавна живуть правильно і щасливо, а їм тільки заважають? Звучить це, звісно, заманливо, та погляньмо, чи справді все так добре, як це малюють.
Муша, донька м'ясника, отримує дозвіл від свого пана вирушити до лами-цілителя, щоб той допоміг їй позбутися червоного висипу по всьому тілу, вигнавши злого демона, після чого вона зможе щасливо вийти заміж. Їй дають перепустку, дозвіл взяти супутника та незрозумілу "карту" у вигляді кола з якимись знаками-карлючками, яка приведе її до монастиря. Разом із нею вирушає її сусідка Лхасо, досвідчена карма-мудра й дакіні. А далі починає відбуватися повний треш.


Подорожуючи за "знаками", дівчина та її супутниця зустрічають різноманітні секти (релігійні школи), кожна з яких вважає себе правильною, а інших — дурнями. Ми бачимо, що втрата перепустки може спричинити в найкращому разі до відрубаних кінцівок та великого штрафу. Та й взагалі доля не милує жінок. Вони мусять сплачувати величезні податки, робити різні "добровільні" внески, запрацьовувати себе та задовольняти бажання чоловіків. Я так трошки почитала, є така практика, в якій через інтимний зв'язок отримується певне просвітлення, тому в книжці можна побачити багато таких сцен.

Мандри жінок не позбавлені певного містицизму. Ніколи не знаєш, чи правда вони, наприклад, зустріли йеті чи то їм тільки примарилося через мороз, чи то була ще одна секта. Кульмінаційна сцена із Су, повна нутрощів і жаскості, раптово обривається появою дизайнерки, яка їм допомагає і повертає читача до реальності. Весь роман побудовано на цьому контрасті, тому історія, якою б химерною вона не видавалася, проникає глибоко в тебе.



У книзі є три моменти, які мені надзвичайно сподобалися через те, як автор їх показує.
Перш за все, це початок роману. Комусь він може видатися затягнутим, але він дозволяє щонайкраще підготуватися до того, що чекає на тебе далі. Я говорю про велике зібрання, на якому пропонується 108 разів промовити "ом мані падме хум", що має вирішити всі проблеми. Далі Гендрікс ще не раз використовує цей прийом, хоч і в менших кількостях. Це дуже вдалий і дуже саркастичний хід, який показує надмірну фанатичність тибетців довкола своєї релігії. Молитви молитвами, але на ділі нічого не вирішується. Пригадую сцену, коли одному чоловіку відрубали руки, то замість того, щоб скористатися аптечкою, йому прочитали молитви.

Друге — це Лама в поселенні Муші. Хоча протягом всієї оповіді він тільки те й робить, що сидить і медитує, з'являючись час від часу на сторінках, але це чи не найхаризматичніший персонаж. Він майстерно маніпулює людьми заради власної втіхи. І якщо ви бачили ці сцени, то ви розумієте, про що я. Автор зобразив його усміхненим і мирним, але він вдало міняє фокус, показуючи всю ницу натуру Лами.

І третє — теж про Ламу, а саме про сцену з послушниками (стор. 289-290).  Він промовляє: "А зараз всі, хто в мене вірить, стрибайте з гори!" І вони справді стрибають. Фрейм поділено на біле і чорне, реверсним кольором відповідно на яких зображено хлопчиків, що падають. Насправді силуети дуже схематичні, деталей не розгледиш, але видно за їхніми руками, що вони роблять це радо, перетворюючись внизу фрейму на скелети.



А тепер, власне, до малюнку. Це доволі об'ємний роман, на 392 сторінки. Автор використовує "рвані" лінії, нечасто вдається до деталізації, але саме це надає зображенню особливого шарму. Обличчя персонажів гоструваті, подекуди карикатурні, та кожен з них має свій характер, кожна емоція схоплена і зафіксована. І знову ж, варто віддати автору належне за його майстерність як коміксиста, тому що розкадровка просто прекрасна, фокус плавно переміщується з деталей на більший вигляд, створюючи широку й об'ємну картину подій. Оповідь багата на гірські пейзажі, від яких перехоплює дух: у порівнянні із величчю природи персонажі видаються геть крихітними.

Українське видання побачило світ у "Кальварії".  Хочеться похвалити за чудову роботу над книгою, хоча без кількох одруків не обійшлося, зокрема на обкладинці (можливо, в останній момент міняли із Мхуші на Мушу?) Папір жовтенький, але цупкий і лише зовсім трішечки просвічується. Чорної фарби не пошкодували, друк виглядає гідно. Переплетено міцно і, зважаючи на велику кількість сторінок, гортати досить легко, не треба щось додатково пригладжувати.


Отож, враження від роману "Тибет" абсолютно позитивне. Так, це непросте чтиво, і фанати коміксів — явно не ЦА (хоча кров, секс, насильство можуть привабити певний їхній вид), але сама історія безперечно заслуговує на увагу. Марк Гендрікс вміло будує мальовану оповідь, тож якщо ви поціновувач глибоких сюжетів, не боїтеся заґуґлити такі страшні слова, як "варджрапані", цікавитеся Сходом і любите сатиру — вітаю! — це саме те, що вам потрібно.

четвер, 3 серпня 2017 р.

241. Ерін Гантер "Небезпечний шлях" (Коти-вояки #5)

4/5
Те, що відбувалося в цій частині, можна описати лише одними словами: "What the fucking shit is going on here?!" Цілком згодна з виразом кота на обкладинці. Але до суті.

Як завжди, книга починається з невеликого розділу-інтриги, який задає тон книги. Цього разу письменниці вводять нових, некотячих персонажів — зграю кровожерливих собак.
Хтось намагається нацькувати їх на Громовий клан, хтось, хто має для цього достатньо розуму і хитрості.

Клан продовжує жити в непевності, оклигуючись від пожежі, яка знищила їхній табір і забрала кілька життів. Вогнесерд що є сили  намагається його тримати докупи і врешті зважується на такі нечувані дії, як ослухатися провідниці. Останні дві книги Синьозірка справді згасала на очах, тож здоровий глузд і бажання вижити переборюють дотримання правильнику, являючи натомість справжню відданість своїй спільноті. У цій частині провідниця впала в глибоку невіру: до предків, до інших фракцій і навіть до власного клану. Чого тільки вартий епізод, коли вона відмовилася посвячувати новаків у вояки, що зрештою призвело до трагедії.



Тигрокіготь (Тигрозір), як завжди, чудово виконує свою роль лиходія. Такий собі спрощений Тайвін Ланністер. Це досвід, харизма, амбіційність, упевненість, хитрість і кмітливість. Протистояти такому супротивнику треба мати мужність. Якщо в попередній книзі ми бачимо, як труситься від однієї думки про нього Вогнесерд, то в цій частині він починає потроху переборювати свої страхи і вагання. І зрештою він виявляється чи не єдиним котом, хто заслуговує на те, щоб очолити Громовий клан.

Неприємна ситуація з дітьми Тигрокігтя триває. Не можу не переживати за Ожинолапа: хтозна, чим обернеться для нього прихований тиск як на сина зрадника, куди поведуть його авторки.

Водночас рада знову бачити поряд із Вогнесердом Сіросмуга. Справжній друг — це те, що необхідно кожному з нас.

"Небезпечний шлях" — це передостання книжка із першого підциклу "Пророцтва починаються", і вже не терпиться дізнатися фінал цієї арки, який очікується у вересні до Форуму Видавців. Останнім часом я не надто налягаю на великі серії, хоча колись могла спокійно читати великі саги, але "Коти-вояки" виходять у тому темпі, що їх зручно долати. Сподіваюся побачити і наступні підцикли.