392. Джанет Вінтерсон "Пристрасть"

Дуже майстерно написаний і чуттєвий роман з чудовим українським перекладом Тетяни Некряч (тієї самої, яка підсадила мене на "Гідність і гонор"), але ідейно мені не зайшло. 

Головні герої цієї дещо фантасмагоричної історії — солдат-кухар наполеонівської армії Анрі та венеційська круп'є і дочка гондольєра Віланель. Головний предмет дослідження роману — власне пристрасть.  

На обговоренні в читацькому клубі дізналася цікавий факт, що чималий вплив на це мали би справити роботи Жермен де Сталь, яка в цьому романі побіжно згадується, але деякі її сентенції проглядаються в тексті. Наприклад, вона називала французів непристрасним народом — так само Анрі описує французів як людей з риб'ячою кров'ю. 

З історичної ж точки зору, багато подій чи елементів спеціально перебріхано. Тому це не історичний роман, а радше "історіографічна металітература" (historiographic metafiction). 

Текст місцями навіть кумедний: 

"Я спитав його, чому він став священником, і він відповів, що коли вже працюєш на когось, то найкраще, щоб твій хазяїн був завжди відсутній". 

Чому не зайшло? 

Попри дуже красивий текст мені важко було співпереживати чи взагалі щось відчувати до героїв. Оповідь ведеться від першої особи, тому це, як на мене, вдвічі важливіше. Крім того, Анрі, яким би милим він не був, — представник загарбницької армії, який захоплюється Наполеоном і його планами. Одним словом, не найприємніший на цьому етапі мого життя персонаж. 

Наприклад, потрапляючи до Венеції, яку, за романом, Наполеон спробував "впорядкувати" і поруйнував місцеві храми для створення міського саду, Анрі пише: 

"Єдине доладно облаштоване тут місце — міський сад, але навіть у ньому туманними ночами виринають чотири замогильні церкви і засмоктують у драговину вишикувані полки сосен". 

Віланель просто нецікава, хоча її й оточують різні авантюри й містика, зокрема й ті самі перетинки на пальцях ніг. 

Але основна моя проблема з цим романом в іншому. У концепції пристрасті та розвитку її в тексті. Пристрасть у цьому романі дорівнює закоханості чи й самому коханню. Неодноразово у тексті закоханість виступає синонімом до неї. Анрі шукає пристрасть у своєму житті, знаходить її в особі Наполеона і згодом розчаровується (не до кінця, як на мене...), а Віланель живе самими пристрастями. 

Що таке пристрасть? Це короткострокове піднесення, захоплення, одержимість. Самою пристрастю жити не можна — людина вигоряє. Пристрасть може вщухати і повертатися з часом знову, але це точно не те, на чому можна базувати своє життя. 

Пристрасть необов'язково має бути чимось поганим. Вона або переростає у щось міцніше, як любов — до людини чи певної справи, або залишає по собі розчарування. Ми шукаємо в житті те, що може нас захопити, подарувати відчуття ейфорії, і це нормально. 

Але в цьому тексті пристрасть доведена до абсолюту. Герої шукають вічну пристрасть, воліють нею дихати, і це зрештою робить їх однозначно нещасливими. 

Тому в цьому міркуванні про пристрасть мені забракло інших опцій, альтернативного виходу пристрасті. 

Крім того, роман висловлює якщо не дивні, то депресивні думки про війну. 

"Солдати і жінки. На цьому стоїть світ. Усі інші ролі тимчасові. Будь-яка інша роль — просто широкий жест". 

Ці мені мудрі істини... Після такого хочеться піти втопитися. 

"Ми — люди з риб'ячою кров'ю, і наш прагнення свободи — це прагнення кохання. Якби ми мали сміливість кохати, ми б не цінували так високо війну". 

Одним словом, якщо люди не мають сміливості взяти на себе відповідальність за задоволення власним життям — а люди, як правило, часто не мають такої сміливості, незалежно від того, який це народ — то це означає, що ми приречені переживати війни, бо вони підіймають наш запал і дарують бодай ілюзію пристрасті і повноти життя. Після такого хочеться піти втопитися. (2)

Зрештою роман залишає читача з єдиним питанням. А чи не було все тут розказане цілковитою вигадкою або маренням Анрі? Наскільки, зважаючи на всі неточності, йому можна довіряти? І чи існувала Віланель взагалі?

"Мене не цікавлять факти, Доміно, мене хвилює те, як я їх сприймаю. Те, як я їх сприймаю, зміниться, а я хочу запам'ятати".

Цікавий факт: Видання й продажі цього роману дозволили Джанет Вінтерсон кинути інші роботи й займатися лише письменницькою діяльністю. Також роман здобув літературну премію Джона Ллевелліна Різа.