300. Шарлотта Бронте "Джен Ейр"

4/5

300 запис у читацькому щоденнику! Ура-ура!
Я продовжую знайомитися з визначними роботами письменниць другої половини ХІХ – початку ХХ століття і переходжу до Шарлотти Бронте.

Оповідь ведеться від першої особи — 18-річної дівчини Джен Ейр, яка рано осиротіла і була віддана на виховання тітці. Та її не любила, а кузини та кузен з неї знущалися. У 10 років її віддали до школи із суворим режимом, після якої вона влаштувалася до багатого маєтку гувернанткою і у власника якого, містера Рочестера, закохалася, що, звісно, повело за собою драму.
Говорячи про враження, то я б хотіла попередити вас, що я цілком усвідомлюю контекст і епоху, коли цей роман було написано, але не можу не відчувати читацького невдоволення певними моментами.
"Джен Ейр" — це роман-виховання, написаний у середині ХІХ століття. І як будь-який текст такого жанру він не обходиться без напучувань і проповідування християнської моралі, особливо доріжки стражденних мук, в кінці якої чекає спасіння душі. Тому якщо ви, як і я, не любите таке в літературі, то краще пропустіть Шарлотту Бронте і почитайте Джейн Остін.
(На середині роману мене так гнітила вся та драма, що я не втрималася і пішла купила "Емму" для розради.)
Спершу я навіть насолоджувалася діалогами Джен і містера Рочестера, вони певною мірою були дотепні, в них відчувалося намагання осмислити недоліки тогочасного суспільства та вдачу людини. Скінчилися ж вони довгими пасажами на кшталт: "О Джен, мій янголе, мій милий друже, не покидай мене!" та "Я люблю його, але маю піти, о горе-горе".  Я була несказанно рада, коли Джен нарешті втекла.

Попри все "Джен Ейр" має ряд доволі революційних ідей, важливих для становища жінки.
Головна героїня доволі самостійна й освічена, вона прагне розвивати свої здібності і має відчуття самоповаги. Джен допитлива й непоступлива, що вирізняє її як особистість. Ось як звучать її думки на початку книги, коли вона тільки прибуває в маєток:

"Кажуть, що людину повинно вдовольняти спокійне життя, але це не так: їй потрібна діяльність, і, якщо її позбавлено цього, вона її собі придумує. Мільйони людей приречені на ще одноманітніше існування, ніж я, і ці мільйони безмовно бунтують проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, крім політичних, назріває в глибинах буденного життя. Жінки взагалі вважаються спокійними, проте жінки відчувають так само, як і чоловіки, вони мають ту саму потребу виявляти свої здібності і шукають поля діяльності так само, як і їхні побратими чоловіки, вони страждають від суворих обмежень та застарілих звичаїв так само, як чоловіки страждали б на їхньому місці. Отож дуже вузьку думку висловлює привілейована стать, заявляючи, що жіноцтву лишається тільки пекти пудинги, плести панчохи, грати на роялі та вишивати сумочки. Нерозважно ганити або висміювати жінок, якщо вони намагаються робити або вивчати щось більше, ніж те, що визначено звичаєм для їхньої статі".

Окрім цього, всупереч пропаганді християнського стражденництва, Джен висловлює думку про шлюб у любові. Коли Сент-Джон пропонує їй стати дружиною місіонера, вона холодно висновує, що такий зв'язок за кілька років знищить її морально, а тому категорично йому відмовляє.
Іще одна особливість цього роману в тому, що головна героїня не є гарненькою, а доволі посередньою за зовнішністю. Так само і містер Рочестер не раз описується як чоловік із непривабливими рисами обличчя. Як на мене, найближче підійшли до втілення їхньої зовнішності у цій екранізації:

Якби я була б читачем Вікторіанської епохи, то я б, безперечно, хотіла б мати за головних героїв отих джентельменів з аполонівськими рисами обличчя, як у Сент-Джона, і дам із вродою Венери, як у його сестер. Але це не цікаво Шарлотті Бронте. Той же розпрекрасний Сент-Джон попри його чесноти виявляється холоднокровним фанатиком. У діалогах Рочестера та Джен розіграється дискусія двох моральних світоглядів. І ті ідеї, які висловлює непривабливий (натяк на вади душі) Едвард, про моральне право на щастя в його ситуації, не видаються такими вже й огидними. Але Джен витримує спокусу. Не тому, що вона благочестива чи щось таке (хоча куди ж без цього в романі-вихованні). А тому, що вона себе поважає і не бажає ставати коханкою.

Повертаючись до недоліків цього роману, то оповідь від першої особи мене особисто плутала. У думках Джен поводиться розсудливо й стримано, та коли ти читаєш діалоги, виявляєш, що насправді дівчина і червоніє, і белькоче, і виявляє інші характеристики сліпої закоханості. Для мене це було неочевидно.

Загалом, з усіх попередніх прочитаних книжок у добірці "Джен Ейр" сподобалася мені найменше, хоча її плюси я оцінила. Мені не вистачило тут іронії. Забагато драми й сентиментальності.

Про видання. На цей час існує кілька українських перекладів "Джен Ейр": від "НК - Богдан" (пер. Петра Соколовського), "КМ-Букс" (пер. Уляни Григораш) та "Книголав" (пер. Маріанни Кіяновської). Мені порадили класичний переклад Соколовського, який вийшов у "НК-Богдан", і я ним цілком задоволена.
Це вже моя третя книжка із серії "Світовид". Дизайнеру варто було скористатися тим же методом запозичування картин відомих художників, як у випадку "Маленьких жінок", чи колажуванням кадрів із чорно-білого кіно, як у випадку "Довгоногого дядечка", а не швидкоручним малюванням дівчини в капорі. Композиція хороша, але кольористика мене просто вбиває. Обличчя виглядає неприродно, що одразу кидається в очі. А коли дивишся на тло, то здається, що звідкись зідрали перше-ліпше неякісне зображення.
Усередині ж ситуація виглядає значно краще завдяки ілюстраціям Фредеріка Генрі Тавнсенда. Він проілюстрував видання "Джен Ейр" 1896 року. Ніколи не втомлюся повторювати: "Хай живе книжна графіка!"
Подивували і деякі примітки. Ні, я розумію, що "драпрі" і "перкаль" є маловідомими поняттями, але навіщо пояснювати "вівтар" чи вислів про Магомета і гору, ніяк не можу допетрати.