413. ​Павло Паштет Белянський "Бабуся вмирати не любила"

Книжка від автора, оповідання якого лягли в основу фільму "Я працюю на цвинтарі", про три покоління однієї шахтарської сім'ї. Якби мене попросили дати їй три короткі характеристики, то в мене вийшло б таке: життя, якого нікому не побажаєш, подекуди смішно,  але радше історія побутових жахів.

Книжку відкриває оповідання з точки зору маленького хлопчика, який ховається під ліжком від грізного діда, і це моментально підкупає і задає потрібний тон: це не історія про солодкі канікули в дідуся з бабусею, це дещо значно неприємніше.

Скажу чесно одразу: цю книжку я не змогла полюбити — та й не думаю, що її треба любити — хоча оповідки написані яскраво, харизматично, ти легко уявляєш собі тирана-патріарха Петра з безпалим п'ястком, Павла, якого він змушує грати щоночі на акордеоні і який тікає в армію, невмирущу бабу Аню із загадковим минулим та інших персонажів. Багато цих історій оповідають не лише про безпросвітну долю тих, чиє життя будується довкола шахти, а й про сімейне насилля — дуже багато сімейного насилля — і загалом такі бридкі речі, як сексуальні домагання в оповіданні "Інструктор". Це не сенсаційні сюжети, як в Люко Дашвар, від якої я поплювалася, а радше накинуті пензлем реалістичні картинки.

У передостанньому розділі автор чудово підсумовує:

"Але батьки не навчили нас любові. Власним життям вони вчили нас брехати й виживати — на практичних прикладах такий досвід засвоюється міцніше".

Напевно, найбільше, що вражає, коли завершуєш цю книжку, то це те, наскільки в героїв відсутній простір для мрій, кращого майбутнього. Виживання і суха практичність ніби стверджує, що місця їм тут нема, і навіть думати не слід про закриття шахти.

Місцями відчувається, що це переклад з російської. Не через поганий переклад, а радше через вибір художніх прийомів.

Є тут у мене улюблене оповідання — це "Колода". Про те, як Петро намагався повірити у бога, але з'ясував, що його нема. Воно гумористичне, в кінці трохи трагічне, наче казка, яка мала б повернути герою віру у чудо, але лише переконала його, що чудес не буває.

Маю віддати належне автору: структурно збірка завершується розділом-омисленням і коротким оглядом теперішнього, що дозволяє поставити логічну крапку в розказаному і зняти напругу з читача. 

Не можу рекомендувати цю книжку, але й не можу не не рекомендувати. Я не жалкую про те, що її прочитала, хоча могла б обійтися без цього знання. Утім, ця збірка мала бути написана хоча б тому, що:

"Могили наших дідусів і бабусь давно позаростали бур'янами, а хрести на них похилилися або зруйнувалися. Ми ніколи не приїдемо їх полагодити, бо що далі ми від тих місць, то ми успішніші. А нам важливо бути успішними, щоб довести всім, що ми не дарма покинули рідну домівку.

Коли ми боїмося власної відвертості, ми ховаємося за узагальненнями".