409. Медлін Міллер "Цирцея"

Дивним чином цього року прочитала два найвідоміші ретелінги грецької міфології Медлін Міллер, абсолютно цього не плануючи."Пісня про Ахілла" мені не дуже зайшла, тому я дещо побоювалася читати "Цирцею". На щастя, мої страхи виявилися безпідставними.

"Цирцея" — це оповідь про відому міфічну чаклунку божественної крові від її народження і до смерті (а, може, і ні: залежить від того, як ви інтерпретуєте фінал). Цирцея часто з'являється як другорядний персонаж, зокрема, в "Одіссеї", де вона перетворює моряків на свиней і тримає Одіссея біля себе на острові. Медлін Міллер будує оповідь навколо її постаті, намагаючись розповісти читачу її мотиви, передісторію та бажання.

Структура схожа до "Пісні про Ахілла", але стиль письма вже не настільки сентиментально-драматичний і переповнений пророцтвами, тож я прочитала роман за один день.

Що мені сподобалось:

▪ Цирцеї легко симпатизувати. Вона прагне щирого зв'язку, емпатична, і хоча сюжет часто зводить це все до любові, я думаю, тут йдеться про любов у ширшому сенсі. Численні зради й розчарування переслідують її, оскільки інші персонажі цієї історії мають відмінні цінності. 

▪ Цирцея з самого початку протиставляється іншим богам, які постають егоїстичними, негнучкими, зацикленими на владі й статусі. Першим таким гачком стає епізод з покаранням Прометея. Їй цікаво, чому Прометей зважився на це, хоча знав, що його покарають, і вона, на відміну від інших богів, підходить до нього, щоб спитати його про це і виявити до нього доброту. Увесь цей випадок справляє на неї велике враження, що опісля вона фактично вимагає для себе покарання, щоб показати те, що вона не згодна жити таким життям, яким живуть інші боги.

▪ Утім, Цирцея не така вже й добра, що логічно, зважаючи на її божественне походження. Її опановують приступи гніву, через ревнощі вона обертає Скіллу на чудовисько, а моряків, які прибиваються до її острова, — на свиней, небезпідставно вважаючи, що вони на це заслуговують. Це найбільший її внутрішній конфлікт: намагання знайти баланс між емпатією і гнівливою владністю. Як і Ахілл, вона бореться з тим, щоб не стати чудовиськом. Тільки на відміну від Ахілла, Цирцея більше відчуває свої недоліки. Наприклад, після Скілли її переслідує почуття провини, що підкреслюється чудовим епізодом з Дедалом, який теж ганить себе за те, що створив чудовисько. Мені здається, у фіналі вона таки знаходить себе — і тому книжка завершується позитивно.

▪ Послухавши різні думки на читацькому клубі, можу сказати, що в мене дещо інша інтерпретація. Я не думаю, що проблема тут в патріархаті як такому, чоловіках, недолюбленості чи вивченій невпевненості. Цирцея могутня, протягом історії вона здійснює багато дивовижних речей, навіть перетворює смертного на бога. Вона ЗДАТНА здобути велику владу, але вона цього НЕ ПРАГНЕ. Саме за це зневажає її Еет, саме через це над нею підсміюються інші боги. І в певний момент Цирцея навіть використовує насмішку "Цирцея і її свині", щоб створити навколо себе певний образ. Я б навіть сказала, що тут можна порівняти з критикою культури досягаторства. Від людини з народження вимагається, щоб вона робила все, щоб зайняти найвищий статус, однак не всі знаходять у тому відраду, навіть якщо вони можуть цього досягти чи навіть на якийсь час досягають. Думаю, Цирцея з такої категорії. І людям/богам, які націлені на щось суперграндіозне, як-от влада чи слава, важко зрозуміти таких, як Цирцея. А таким, як Цирцея, важко знайти себе в світі, яке базується на досягаторстві.

▪ З усієї книжки я можу виділити один момент, який мені дуже сподобався, і це монолог Цирцеї про чари на 86 сторінці. Цирцея каже, що боги ненавидять усякий труд і біль, коли ж чари вимагають постійних спроб, управ, креативу. І можна відчути, що вона справді насолоджується процесом, їй подобається гратися з великою силою, відкривати нові грані, хай навіть збоку здається, що вона просто перетворює одну квітку на іншу.

Моменти, які мені не зовсім зрозумілі або не сподобались:

▪ Те, що Міллер вважає Одіссея мудаком, я зрозуміла ще в "Пісні про Ахілла". Що мені незрозуміло, то це цей пасаж:

"Ясонові це не сподобалося. Він герой великого золотого віку. Хитрощі для боягузів, чоловіків, які не мають досить моці, щоб виявити справжню відвагу".

Хоча це ніби нормально вливається в концепт цього роману, не думаю, що він мав би тут бути. Хитрість не є чимось недостатньо мужнім. Одіссей (і купа інших героїв) тому доказ.

▪ Маленька Цирцея летить разом із батьком Геліосом у його колісниці. Трохи кринжанула:

"Я заплющила очі. Під нами пропливали землі, і вітер обдував мою шкіру. Я уявила собі, як стрибаю на золоті поручні кудись вниз. Я подумала, що буде досить приємно, поки не вдарюся об землю".

▪ Не знаю, чи це було в оригінальному тексті, чи це перекладач щось недолуге видав, але жарт про китайську грамоту виглядає дуууже дивно в цьому сетингу:

"Але коли ці слова вже мали злетіти з моїх уст, я стримала їх. Вони будуть для неї як китайська мова".

Підсумок:

"Цирцея" сподобалась набагато більше, ніж "Пісня про Ахілла". Якщо брати читати щось з Міллер, то я б рекомендувала її. Ті моменти, які мені не сподобались в "Пісні", тут є, але подані вони значно елегантніше і цікавіше.

Загалом, дуже класна, майстерна робота з розбудови життя цієї міфічної постаті. Усі епізоди з різних міфів, які ми бачимо, дуже виважено вплетені в основну канву так, що неможливо розділити, де це було в каноні, а де це додумала авторка (якщо ти не ґік). Поціновувачам грецької міфології має сподобатися.

І все ж, Міллер — не зовсім той авторський голос, який я люблю читати, тому, напевно, наступні її книжки пропускатиму.