405. Тана Френч "У лісі"

На археологічних розкопках у виселку Нокнарі біля Дубліна знаходять тіло 12-річної дівчинки. Убивство свіже, та хто вчинив таке звірство? Домашнє насилля, помста за мітинги проти розбудови автотраси, невідомий педофіл чи щось лиховісніше, що після довгої перерви знову вийшло на полювання з лісу?

За розслідування цієї справи беруться напарники із Дублінського відділу убивств Роб і Кассі. І лише їм двом відомо, що Роб колись жив у Нокнарі і став жертвою давнішого злочину: коли він у дитинстві із двома друзями пішов гуляти до лісу, то сталося щось настільки жахливе, що його мозок відмовився зберігати про це спогади. Його друзі назавжди зникли, а його самого зрештою знайшли в приголомшеному стані в крові. Жодних зачіпок чи слідів так і не вдалося виявити. 

Як і в тій справі, у свіжому вбивстві майже немає зачіпок. Версії валяться одна за одною. Невже справді між минулим і теперішнім є якийсь зв'язок?

Мені дуже щастить на ірландських авторів, бо що б я не читала, мені все подобається — і не просто, а на 5/5. Детектив побудовано дуже майстерно, немає жодної зайвої сцени, жодної збивки темпу. Якщо є бажання, можна прочитати всі 600 сторінок за один день.

"У лісі" відкриває цикл окремих книжок про різних детективів з Дублінського відділу вбивств — цей відділ вигаданий, але в авторки був хороший консультант з роботи поліції. Також ВВС зняв серіал за книгою, який називається "Дублінські вбивства / Dublin Murders" (2019).

"У лісі" — це оповідь про детектива Роба та його травму, яка не лише зіграла з ним злий жарт у цій справі, але й наклала відбиток на всі його подальші стосунки. Він приховує, що має стосунок до Нокнарі, щоб продовжувати працювати над убивством, намагається вдавати, що це його не зачіпає.

Доволі цікаво, як вибудовується його персонаж. Він намагається переконати читача, що те, що з ним сталося, не впливає на його теперішнє, і що його повне відчуження від хлопчика з іншим іменем, яким він був, — це просто такий спосіб, щоб його не турбували постійними питаннями й жалістю.

Роб сам визнає, що збудував собі певний образ, яким він активно користується, щоб справляти враження компетентного детектива: від зовнішнього вигляду і до мови. Але також використовує маску детектива, як певний захисний механізм.

Мова, до речі, є одним з елементів невеличкої постколоніальної тематики в цьому тексті:

"Я маю ідеальну дикторську вимову, що в інтернаті захищала мене, як камуфляж, а також рештку набутків колонізації, яких непросто збутися за короткий час; і хоча ірландці вболіватимуть за всяку іншу команду, яка гратиме проти Англії, і я знаю не один паб, де мені радо плеснули б пивом у потилицю, вони однаково вважають, що всякий, хто стискає по-англійському губи, розумніший, освіченіший і взагалі частіше має рацію".

Звучить знайомо, чи не так? ;) Що більше ти схожий на ідеального представника метрополії, то більше в тебе шансів на успіх. А якщо ви вже читали "Мову-меч" Євгенії Кузнєцової, то можете дізнатись, що в СРСР теж використовували інтернати як місця русифікації. 

З іншого боку, як тут не згадати іншого видатного ірландця Бернарда Шоу з його "Пігмаліоном", де професор фонетики обіцяє навчити вуличну квіткарку розмовляти так, що її сприймуть за герцогиню. Певний стиль мовлення справді є довершенням того, як ми сприймаємо людину. От і Роба сприймають за чистісінького англійця. У тексті акцент ніяк не відтворено, але мали б відтворити у серіалі.

Друга постколоніальна нотатка навіть трохи кумедна і також знайома українцям, адже не секрет, що кумівство і корупція допомагали обходити колонізованим народам заборони й перепони імперської системи: 

"Корупцію сприймають як належне й навіть знехотя захоплюються нею; партизанські хитрощі колонізованого народу досі сидять у нас, і ухилення від податків та тіньові схеми вважають формами того самого духу бунтарства, який ховав від британців коней і насіння картоплі".

Корупції також присвячена одна заплутана версія розслідування щодо розбудови автотраси через Нокнарі.

Ще одна тема, яка цікава в цій книзі — це дружба між чоловіком і жінкою. Наскільки міцною вона може бути і наскільки довго протриматися. У цьому випадку, хай би що не роздирало Роба, він все одно повівся, як мудак. За їхніми з напарницею стосунками було приємно спостерігати, допоки не. Аргх. Визнаю, я знала, що все це скінчиться погано, і авторка на це натякала з самого початку. 

До речі, про кінець. Далі буде спойлер, тому закривайте відгук просто зараз, якщо не читали книжку. (Хіба що ви книжковий збоченець, який любить знати фінали детективів наперед).

З одного боку, те, що справа з минулим Роба так і лишилася нерозкритою, лишаючи по собі моторошний слід, виглядає доволі реалістичним. Настільки старі справи рідко розплутуються (хіба що це фантастичний світ Локвуда і ко). І можна нескінченно додумувати, що ж сталося насправді. Особливо зважаючи на присутність лиховісного персонажа — людини чи потвори — якого тоді помітили в лісі підлітки. Це загалом пасує настрою книжки, за жанром вона детектив з елементами трилеру. З іншого боку, це трохи ламає закони детективу і читацькі очікування, адже читачу дуже хочеться дізнатися правду про злочин — навіть якщо злочинця зрештою не схоплять. Хоча б маленький натяк, авторко! Якщо не для Роба, то хоча б для нас, га? 

А щодо розв'язки з убивством Кеті. Я одразу зрозуміла, що Розалінда якась підозріла. Особливо коли в Роба з'явилися оці думки про її невинність. Але я не підозрювала, що авторка підведе нас до того, що вона притрушена психопатка! Виявляється, історія Кассі була не просто потрібна для персонажа Роба, а для розкриття справи. Ого. Просто ого. 

Тому дуже раджу, якщо шукаєте щось захопливе на вечір-два-три.