354-355. Робін Стівенс "Аж ніяк не жіноче вбивство", "Миш'як до чаю" (Детективне товариство Веллс і Вонґ #1, #2)

Я маю теплі почуття до підліткових детективів, бо це був мій найулюбленіший жанр книжок у бібліотеці: про трьох (Піт-Юп-Боб) і п'ятьох детективів чи Ненсі Дрю. Тому я не могла не спокуситися порівняно новою серією Робін Стівенс про двох дівчат-детективів, яку вона, до речі, розпочала писати під час NaNoWriMo.

1934 рік, Англія, Ґлостершир, школа-пансіонат для дівчаток "Дипдин" (Deepdean). Несподіване вбивство вчительки, яке до того ж старанно приховують, змушує Дейзі і Гейзел взятися розслідувати цю справу. Це перший справжній злочин для їхнього Детективного товариства. Чи вдасться дівчатам розплутати цей клубок і не видати себе перед убивцею?

Чесно кажучи, перша частина починалася повільнувато, не відбулося такого миттєвого занурення, щоб сісти й не відлипнути, поки не дочитаєш. Але маю визнати, що чим далі розвивалася історія, то цікавіше й цікавіше ставало. На перших розділах ніколи б не подумала, що одразу вхоплюся і за другу частину. Особисто для мене це сталося не завдяки детективній лінії, яка втім цілком нормально вибудована, а завдяки динаміці між персонажами.

Гейзел Вонґ — пухкенька китаянка, яку англолюб-батько відправив до школи в Англію. Вона тут абсолютно чужа: іноземка (а що як шпигунка?), дуже чепурна, напрочуд розсудлива й старанна, без друзів. Спершу вона ніяк не може зрозуміти, чому її так категорично не приймають дівчата, навіть знущаються з неї, але потім розкриває головний секрет — треба бути, як усі: трохи нечупарою, не учити досконало уроки і таке інше. На цю думку її підштовхує спостереження за Дейзі.

Що ж до Дейзі Веллс, то це улюблениця школи. Ідеальна англійська зовнішність, наче з картинки: довге біляве волосся, великі блакитні очі, витончена фігура. Вона зі знатного роду і суперпопулярна серед інших дівчат і вчителів, безумовна лідерка всіх затій. Здається, вона наївне миле ягнятко... але під пухнастою шкурою криється вовк, так би мовити. Гейзел помічає, що Дейзі спеціально приховує свій розум і вдає простачку й вирішує слідувати її прикладу. Спроби новенької не минають увагу Дейзі — і так починається дивна дружба та детективне товариство.

Я мушу похвалити те, як авторка описує суто дівочу підліткову спільноту. Як людина, яка вчилася у класі з 28 дівчат і 6 хлопців, я можу собі уявити, що це таке. Не можна не належати до якоїсь групки. От просто не можна. І коли читач спостерігає за стосунками Дейзі і Гейзел, стає цілком очевидно, що це ще не ідеальна дружба, якою ми собі її уявляємо. Ні, Гейзел, хоч і захоплюється Дейзі, використовує її як місток до соціального прийняття. Бо якщо Дейзі сказала, що новенька китаянка — своя, отже, вона своя. Дейзі тим часом рада з кимось ділитися своїми амбіційними задумками й попихати власним доктором Вотсоном.

"Одна з небагатьох подібностей між Фоллінґфордом і "Дипдином" — це переконання дорослих у тому, що давати дітям вільний час небезпечно. Думаю, вони переймаються, що ми можемо скоїти щось жахливе".

"Миш’як до чаю" мені сподобався значно більше за всіма пунктами. Хоча злочинець не виявився аж таким несподіваним, детектив у закритій кімнаті завжди тішить атмосферою напруження. Якщо "Аж ніяк не жіноче вбивство" одразу почалося зі злочину, то "Миш’як до чаю" за всіма правилами цієї формули до нього підводив. Нас познайомили з усіма причетними, накреслили стосунки між ними й закинули кілька гачків з наживкою, за які читач має чіплятися. І в цьому плюс: ти ще не знаєш, кого вб’ють, хоч і підозрюєш, і коли вбивство таки трапляється, розгублено хитаєш головою, бо мотив міг бути у всіх.

Кріііім дядька Фелікса. Дядько Фелікс крутий. Just because.

У цій частині ростуть і персонажі. Зокрема, розкриваються переживання Дейзі, яка раніше здавалася асболютно непробивною. І ця вразливість лише зближує головних героїнь, привносить в їхні стосунки щирість.

"Я досі відчувала, що ця справа не була з тих, яку б ми хотіли розкрити. Водночас я тішилася, що Дейзі переді мною знову була моєю Дейзі, смішною, блискучою та божевільною — і забобонно відчувала, що в такому настрої Дейзі розгадає будь-яку загадку".

Оповідь ведеться від імені Гейзел, яка, ніби Вотсон, переповідає пригоди, які з ними трапилися. І це, як на мене, вдале рішення, адже оскільки статус "чужого" в суспільстві дозволяє і читачу спостерігати за подіями ніби збоку. У першій частині Гейзел ще не зовсім активна учасниця, вона справедливо боїться того, що вбивця дізнається про неї і порішить. А втім непохитність Дейзі змушує її не тікати і шукати розгадку далі. Тож у другій частині вона вже набагато впевненіша у собі — і саме вона підтримує Дейзі в тому, щоб не кидати справу. 

Серія видається у видавництві "Nebo BookLab Publishing", це була моя перша покупка в них, хотілося побачити, що і як, оскільки вони взяли в плани чимало крутих книжок. Перекладачі у книжках різні: Олена Балера і Юлія Підгорна. На око, текст читабельний. Є, звісно кілька редакторських ляпів ("приймати участь", "виключення"), але то не страшно. Щодо прізвища Гейзел, я не зовсім спец, але кінцеве "ґ" в романізованому записі китайського Wong не читається, наскільки я пам'ятаю, тому мало би бути "Гейзел Вон". І я все ж адаптувала б прізвисько Біні, бо воно є важливим для характеризації персонажа. У наступних частинах прізвисько має трансформуватися в інше, якщо вірити фанатській Вікі. Це я вже так доскіпуюсь. Насправді тут втрати не такі значні, як, наприклад, в "Артемісі Фаулі" від "Ранку".

Сама книжка добре зроблена, шрифт великий, є українізовані карти і приємні обкладинки. Хоча до ілюстрацій на обкладинках все-таки маю зауваження: вони викривлюють сприйняття персонажів. По-перше, чому налякана/стурбована Дейзі, а не Гейзел? Дейзі має бути впевненою. По-друге, чому Гейзел худа? Вона має бути трохи пухкенькою. Дива-дива.

Але наступну частину куплю точно. Буду також чекати "Mistborn" Сандерсона. Якщо ціна не дуже кусюча або будуть непогані знижки (і адекватний переклад), то придбаю.