320. Анастасія Нікуліна "Завірюха"

3.5/5

[УкрФентезіБінґо]

Отож, суто романтичне підліткове фентезі прийшло й на наші терени. Поки його читала, відчувала себе 40-річним циніком, який сидить на кухні радянського зразка у самій майці та сімейках і неспішно покурює сигару, дивлячись по маленькому забитому телевізору політичне ток-шоу і час від часу скривлюючи похмуру мармизу цілому світові.

Фото будуть трохи не в тему до тексту, бо робилися з нагоди Дня вишиванки.

Але облишмо ліричні відступи та передмови від золотих письменниць. "Завірюха" — досить непогана історія для певного роду аудиторії. Мене аж ностальгією накрило: середня-старша школа, бібліотека, романтичні детективи Єкатєріни Вільмонт... ("Сутінок" у нас не було, тому це найближче, що можу згадати. Не в образу "Сутінкам" як книзі). Хоча книга подається як "роман-чар", напахчений любов'ю і всесвітнім добром, я все ж не можу позбутися відчуття, що писалася вона для дівчаток-підлітків. І тому на певних моментах у старшого читача рівень рожевості може зашкалювати.
"Завірюха" — це дійсно напівказкова історія про звичайну, але дуже вродливу дівчину Лесю та сина очільника містичного роду Завірюх Леґоласа (закреслено) Яра. Рід Завірюх — це такі собі вищі ельфи: живуть довго, володіють надзвичайною силою, вміють спілкуватися подумки і не бояться морозу. Але є одне але: їхні серця не менш холодні, ніж зимові вітри. Вони ніколи не чули про слово "кохання" і живуть за усталеними звичаями патріархату та відведення жінкам ролі "подруги".
Лесі вдається розтопити серце Яра, однак перед ними постає перешкода. Над родом Завірюх тяжіє давнє прокляття, яке забороняє їм відхилятися від правил. А саме вони не можуть брати дружину не зі своєї спільноти, не можуть залишатися на одному місці надовго, бо навколишні люди починають їх ненавидіти.
Паралельно розгортається драма на рівні богів, адже Вічник, він же світлий бог, порвав із Темною, вона ж темна богиня. Під шумок назовні вибралася Темрява, яка через апатію Головного і відсутність своєї хазяйки почала набиратися сил і полонити серця людей страхітливим злом. Темрява прагне захопити Завірюх, бо тільки таке сильне тіло здатне витримати її сутність. Тож героям доведеться боротися з чорнолюдами, яких захопила Темрява, і не дати їй прокрастися у власні серця.

Я не надто люблю оцю Світло VS Темрява філософію, вважаю це тропом, який давно себе віджив у фентезі. Коли автор хоче подати це як конфлікт розбалансованого інь-ян, то підліткове чи YA фентезі просто не здатне витягнути всю глибину теми, воно скочується до штампів, банальностей чи роялів невідь-звідки. Мені вельми сподобалася серія Дари Корній "Зворотний бік", але я так і не змогла прийняти саме ідейну складову. "Завірюха" в цьому плані досить нагадує атмосферу "Зворотного боку", але подає її на рівень простіше, бо тут і аудиторія вужча, і книжка всього одна. Тому, якщо вам сподобалася Дара Корній, "Завірюха" теж зайде на ура.

Очевидний плюс: із книжкою ідеально фоткатися у вишиванці

Загалом, "Завірюху" треба читати для релаксу, а не для серйозного огляду, вибачте, якщо подекуди буду закидати те, що і закидати недоречно в означеному контексті. Скільки б не ганили ті ж "Сутінки", але то нормальне любовне фентезі, і я розумію, чому дівчатам-підліткам воно подобається/подобалося (Фільм жахливий, але то інша розмова). Заради справедливості, "Завірюха" має свої позаконтекстні плюси. Бо тут вам і щось на кшталт слов'янської міфології, і слов'янські корені в іменах (не у всіх, але в більшості), і детальний опис побуту села Лесі та роду Завірюх. До шьоджьо першого рівня не дотягує, звісно, але й не найгірше.

Якщо оцінювати "Завірюху" як цілісну історію, то вона тримається купи, подекуди, щоправда, на липкій стрічці. Тут є дві лінії: головна Лесі та Яра і другорядна Вічника і Темної. Вони цілком логічно переплітаються, претензій нема. Річ, швидше за все, у подачі цих подій. У першій частині книжки Леся та Яр були на першому плані разом, потрапляли в любовний трикутник, з різних причин хвилювалися про реакцію на їхні стосунки родичів і друзів. У другій частині відбувається перехід до родового прокляття і питання Темряви, і ось тут починається "все і зразу". Щойно Леся стає дружиною, її персонажка відходить на задній план, а діє здебільшого Яр. Адже саме він має зламати прокляття, очолити бій проти чорнолюдів.  Леся ж наче сходить з плакату про традиційні цінності.

У певний момент я навіть затамовую подих. Невже в Лесю прокралася Темрява і вона стане тією причиною падіння роду Завірюх? На мій превеликий жаль, цей конфлікт сам собою розрулюється на ноті скиглень вагітної жінки.
А от інтрига з убивством батька Яра — це супер. Ти до самого кінця не можеш здогадатися, як же він вчинив, чи справді вбив свого тата. Рішення відгонить deux ex machina, бо натяків на таку розв'язку не було взагалі, але що є, то є, і читач все ж пошивається в дурні — в хорошому значенні.

Наприкінці складається враження, що книжка була про "любов врятує світ", але деякі лінії, які нанизувалися в ході історії, все ж провисають. Я не можу зрозуміти, до чого вони були: на момент читання вони видаються більш-менш зрозумілими, після фіналу — заплутують. У хорошому романі, як на мене, все має бути на своїх місцях. "Завірюха" — книжка відносно невеличка, а тому їй не варто було б намагатися охопити більше питань, аніж вона здатна розкрити уповні. На таку розкіш можуть розраховувати лише серії або тисячосторінкові тексти. Навіть романтична трилогія "Timeless" лишалася в чітко означених межах, а тому не було чого ні додати, ні відняти.

У підсумку, книжка досить читабельна, легка, чудово підійде дівчаткам-підліткам і романтичним натурам. Можливо, варто приберегти її як опцію подарунка подрузі чи доньці на Новий рік, бо ж пейзажі тут здебільшого зимові.
"Завірюху" не варто читати, якщо ви не любите наївні історії.
Варто купити, якщо ви, як і я, збираєте книжки з ілюстраціями Олександра Продана. Хоча в мене це буде перша не з творчості Арєнєва. Впізнаваний стиль художника, хай навіть на обкладинці і брат Леґоласа.