середа, 31 грудня 2014 р.

108. Сергій Оксеник "Лісом, небом, водою: Інженер"

5/5
І ось, після стількох років, я нарешті побачила кінець "Лісом, небом водою". Це справді одна з найкращих трилогій на тему постапокаліптики, в жанрі фентезі і для підліткової аудиторії! Хоча тут, певно, встановлювати якісь вікові рамки марно, адже книга підійде будь-кому, навіть 40-річному офісному планктону, який цікавиться фантастикою )
Змальований Оксеником світ, хоч і сповнений небезпек, став для мене рідним. Переживати пригоди з Лисим, Лелею, Марічкою та іншими було напрочуд захопливо, адже психологічно вони не діти, а справжнісінькі дорослі, які не стали ще на шлях двоїстості життя. Зокрема, "Інженер" уповні розкрив цю "двоїстість", і це мене дуже здивувало у такій книжці. Губченко (в майбутньому Інженер) показує те, чого, на даль, ми не в силі уникнути, живучи в соціумі: перед друзями й колегами ми товариські й хороші, родину ми любимо, але часто трапляється, що не маємо у ній повного розуміння, і в результаті лишаємося в душі самотніми. На противагу йому, головні герої, хоч багато хитрують і приховують від інших, проте в своєму колі безмежно довіряють один одному і розуміють кожен жест. І це дуже класно, бо знайти таких побратимів чи посестр по духу дуже і дуже важко. 

Не можна вірити людині, яка змінює мови, як шкарпетки.
З іншого боку, катастрофа, яка призвела до кінця світу. Тут навіть можна вдатися до непрямої цитати про тих, хто помер від епідемії чи з’їхав з глузду: "кожен із них був невинною жертвою, та разом вони самі були винні у цьому". Важко знайти винного в апокаліпсисі, адже всі так чи інакше були до нього причетні. Тому питання Губченка до Величка щодо того, що він думає про кінець світу, викликає дрижаки по шкірі: чи задумуємося ми, що невпинно самі руйнуємо власний світ, чи вповні осягаємо небезпеку? І скільки існує таких людей, які серйозно цим переймаються? Певно, небагато. І серед шанувальників постапокаліптичних книг тільки 0.00000001% після прочитання подібного альтернативного майбутнього береться щось робити. Можливо, саме в цьому і полягає задача письменників? Аби цей мізерний процент задумався і щось зробив, щоб не допустив найгіршої розв’язки. Чому переживши страшні події, люди, як і Василько, беруться писати книги? Чому випадкові страшні думки вони записують на папері, а не відпускають у Ніщо заради власного спокою? Можливо, це попередження усім нам?
І якщо вже мова плавно перейшла до поганого, то мені у книзі було страшенно шкода Івася і Лелю. Це несправедливо. От. Т_Т Однак дуже сподобалася зустріч Миші з мавкою і цитата з "Лісової пісні". Яка освічена нечисть нині пішла! ) 


Один і той же вибір може бути правильним за одних обставин і неправильним за інших.
Тому ставлю книзі заслужену п’ятірочку, хоча тут можна було б і більше. І можна було б більше реклами серії і більший наклад... Я сподіваюся побачити її через кілька років перевидану і з гарною рекламою. Вона цього варта.

Немає коментарів:

Дописати коментар