вівторок, 29 квітня 2014 р.

33. Чайна Мьевиль "Вокзал потерянных снов"


Остання фраза книги мене повністю вибила із колії. Після прочитання цього твору я тільки і можу сказати: "Капець!"
Тепер треба це все переварить. Тепер, коли останній шматочок мозаїки став на своє місце на картині, розумієш, що за цікавезним сюжетом стоїть щось значно більше. Разом з тим захоплюєшся майстерністю автора, який зміг так точно передати характери людей. Чомусь одразу згадується цитата із Мартіна: "Сміливим стає той, хто боїться". Ця атмосфера страху примусила героїв стати сильнішими - і це не може не лякати. Страх змінює людину, і зміна ця двояка. З одного боку, він надає сил, з іншого - робить безжальним.
Мені ще сподобалось, як Чайна описує метеликів, а точніше, коли залишився останній. Він не показує свого ставлення на зразок "ага! хана тобі!", а звертає нашу увагу на почуття цього створіння. Навіть шкода його стає. З точки зору простого спостерігача мені важко засуджувати метеликів: такими їх створила природа, вони лиш хотіли жити. Але з точки зору їхніх жертв залишається тільки ненависть до хижаків. Хоча... Чим люди кращі? Ми теж вбиваємо тварин собі на поживу й не відчуваємо абсолютно ніяких мук совісті.
Також розділяла думки Айзека про те, що краще було б, якби висмоктав Лін усю. Незважаючи на те, що хепрі - мій улюблений персонаж у цій книзі, вона абсолютно змінилась після всіх жахів. Тепер її і Лін назвати складно.
Тому я повністю розділяю сум Айзека. Складно навіть уявити, що з ними буде далі.

Немає коментарів:

Дописати коментар