313. Ната Гриценко "Тінь на порозі"

4/5

[УкрФентезі Бінґо]

Міське темне фентезі — саме так характеризують дебютну повість «Тінь на порозі» Нати Гриценко. Темного там було справді вдосталь, а от самого міста трошки не вистачило.

— І коли востаннє в мене було хоч якесь пояснення?
— Але боятися й робити все одно краще, ніж боятися й не робити.

Головний герой Томаш — юнак, який опинився на самому дні, сидить на пігулках від психічних розладів і ловить кайф від роботи діджеєм у клубі. Він давно утік від аб’юзної родини і намагається втекти від самого себе. Адже в нього є Тінь — небезпечна сила, яку він списує на марення та не вміє прийняти.
Читання перших ста сторінок нагадало мені читання раннього Кінга: дуже повільний темп оповіді, заглиблення в психологічні та містичні елементи, самокопання. Але далі пішло швидше.

— Знаєш, я оце щойно збагнув одну річ, — мовив, ретельно добираючи слова й роздивляючись малюнок жилочок, що блідими галузками просвічували крізь тильний бік Сониного п’ястка. — Коли нам погано, ми всі стаємо егоїстами. Нам хочеться вірити, що наші проблеми — найбільші у світі, і що ніхто не в змозі навіть приблизно їх оцінити.
Я повів пальцем вище, обережно обводячи контури синців — передсмертного дарунка незнайомця.
— Але це так не працює. Ми рухаємося вперед, покалічені кожен своїм нещастям, і соромимося цього, але іноді головне — просто не мовчати. Бо поки ми мовчимо — лишаємося самі й ризикуємо ніколи не дізнатися, що розуміння, яке допомагає вибратися зі свого кокона, було зовсім поряд, — я відпустив дівочу руку, розстібнув ґудзик і закатав лівий рукав сорочки вище ліктя, показуючи ряд давніх рубців по всій довжині руки.

Текст насичений всілякими символами: світове дерево, ворота смерті, потойбіччя, повішеник, гадальні карти, музичні, майже шаманські ритми... Я не зовсім у цьому розбираюся, однак такий фінал, як тут, передбачала. Бо не можна прочитати «Чарівника Земномор’я» і не підозрювати Тінь у тому, що вона собою представляла. Усе як за Карлом Юнгом.
Водночас не могла позбутися відчуття, що текст дещо сируватий і виписуватися починає після тих же ста сторінок, де баланс між психологічно-містичною складовою і динамізмом сюжету поступово вирівнюється. Гадаю, друга частина «Тіні…» відкриє набагато більше, адже залишених можливостей — безліч. На цілу трилогію.
Щодо персонажів. Томаша мені спершу було надзвичайно складно сприймати. Я його не відчувала. Не відчувала і хімії з Сонею. Той же Адась видавався набагато живішим, ніж Томаш. Утім, маю визнати, що інтрига минулого головного героя вперто мене тримала, і моє терпіння було винагороджене. Сімейка в нього — ще той серіал СТБ. Сприйняття героєм світу через звуки, ритми, музику теж підкуповує.
Що, безперечно, вдалося, то це передати атмосферу андерґраунду, достатню для молодіжного тексту. Ось як описується в тексті Соня:

«Я наважився глянути в її бік і врешті роздивитися. При світлі вона виявилася досить гарною. Мабуть, трохи старша за мене, кльовий типаж — із «своїх» дівчат: коротке волосся, простий одяг, виразні, густо підведені чорним очі, сигарета, що по-чоловічому трималася в кутику рота. Ні, така точно не може бути справжньою».

Так, герої курять, працюють в сумнівних місцях, неформально вдягаються, але найбільше тішить мова. Не можна сказати, що вони говорять, як вуличні компашки. Навпаки, відчувається, що це літературна обробка. Однак сленгові слівця, цікаві неформальні вирази й вигуки гармонійно вплітаються в канву молодіжної мови. Я вірю, що так можна говорити.
Наостанок про «урбан». Звісно, в міське фентезі можна записувати всі книжки, дія яких відбувається в місті, але, як на мене, в цьому жанрі місто має відігравати значну роль, бути окремим повнокровним персонажем. Хороші приклади: Чайна М’євіль «Perdido Street Station», Ніл Ґейман «Небудь-де», Світлана Тараторіна «Лазарус». Тому як урбаністичне укрфентезі «Тінь на порозі» я не квапилася б рекомендувати, а от як темне — безперечно. Чекаю на другу частину!

P.S. Прочитати інтерв'ю з авторкою можна в одному із номерів "Світу Фентезі" за посиланням.