242. Луїза Мей Олкотт "Маленькі жінки"

4.2/5

Aoi bungaku*, яка так часто цитується в сучасній масовій культурі. Нарешті і я знаю, про що ця історія.
Написаний у 1986 році, роман посідає важливе місце в світовій літературі.  Луїза Мей Олкотт зображає життя американської родини середнього класу, яка колись збідніла. Головні героїні — сестри Меґ (16), Джо (15), Бет (13) та Емі (12), які живуть з матір'ю місіс Марч та чекають на повернення батька з війни. Їм доводиться відмовлятися від багатьох задоволень і важко працювати, щоб утримувати будинок в порядку і мати що поставити на стіл.
Меґ, як найстарша, працює гувернанткою в заможній сім'ї, Джо доглядає за багатою неприємною родичкою, а молодші намагаються виконувати свої домашні обов'язки та добре навчатися. Родина в них дружня і любляча — а це головне, стверджує авторка.



Кожна з дівчаток має свої мрії та індивідуальність. Сама Луїза Мей Олкотт була феміністкою і до кінця свого життя лишалася незаміжньою, тому героїні в неї незалежні та діють на рівні з чоловічими персонажами.
Найбільше мені сподобалася, звісно ж, Джо — хлопчакувата й непосидюча книголюбка, яка хоче стати письменницею. Бісова Вікіпедія проспойлерила мені її подальшу долю у "Хороших дружинах" (між іншим, #видайтеукраїнською, Богдане), і я тепер гризу нігті, де б їх узяти. Нагадує історію з "Поліанною", яку я в дитинстві зачитала до дірок і потім дізналася, що є продовження.
Меґ, як і годиться старшій сестрі, вродлива, вихована та хазяйновита, Бет — сором'язлива, добросерда та любить грати на піаніно, а Емі — дещо манірна й має талант до художнього мистецтва. Згодом до них час від часу долучається сусідський хлопчак Лорі, котрий знаходить відраду від уроків у цій приємній компанії та стає найкращим другом Джо.

Роман складається з 23 розділів, кожен з яких оповідає про певний епізод із життя дівчаток. Зараз мені важче сприймати моралізаторство у книгах, аніж у дитинстві, як це було з "Поліанною", але 19 століття лишає свій відбиток на літературі — й від цього нікуди не дінешся. Не можна не помітити акценту на патріотичності, коли героїні розуміюче ставляться до того, що чоловіки йдуть на війну, і дуже цим пишаються, на християнській моралі та доброчинності. Зокрема, в сюжеті часто з'являється "маленька книжечка" та згадка про Небесний Град. Матір повсякчас закликає доньок бути менш егоїстичними та приборкувати свою вдачу і лінь. Смішний і дещо сумний розділ про те, як дівчатка тиждень нічого не роблять, а потім мама пропонує їм помінятися місцями, змушує й собі замислитися.

Ще одна тема роману — це тема дорослішання, і на це безпосередньо натякає назва книжки. Дівчата ще по-дитячому наївні, але вже й не діти. Доросле життя чигає на них за рогом, а певні проблеми змушують їх швидше рости. А як я співчувала Джо, коли та дізналася про почуття містера Брука до Меґ! Я теж кілька разів переживала таку ситуацію, коли "старша подруга" починала свою родину. Це дуже болісний досвід, і я уповні розумію небажання Джо віддавати свою сестру якомусь чоловікові.

В оформленні книжки несподівано використані картини одного з моїх улюблених художників — П'єра-Огюста Ренуара: "Дівчата у чорному" та "Парасольки". Це він намалював, зокрема, портрети актриси Жанни Самарі. Переклад Ірини Бондаренко приємний, каламбури Емі передано, як на мене, вдало.

У підсумку: незважаючи на моралізаторство та побожність, роман "Маленькі жінки" мені сподобався. У ньому є все: дружня родина, пригоди, пустощі й драми та навіть любовна лінія. Дали б мені його років у 10-11 — я була б у захваті. Якось влаштую собі день продовжень і таки прочитаю "Хороших дружин". А поки переходжу до "Довгоногого дядечка".

*Aoi bungaku — посилання до аніме "Безсмертна література" (дослівно "Зелена література), яке я колись перекладала.