154. Харукі Муракамі "1Q84". Книга 1

4.5/5

  Нічого не бійтеся. Бо неділя не буде такою, як завжди.

Уявіть, що вам подарували торт. Якраз такий, як ви любите, дуже-дуже смачний, що можна проковтнути в одну мить. Але ж ви не станете його одразу з’їдати, правда? Навпаки, будете розтягувати задоволення і ласувати кожним шматочком — саме таким мені видався роман Харукі Муракамі "1Q84".
Перша частина вводить нас у конфлікт історії і знайомить з головними героями — кілеркою Аомаме та викладачем математики і письменником Тенґо. Здавалося б, що може бути між ними спільного? Розповідаючи про кожного з них, автор лише наприкінці розкриває усі зв’язки.
Для Тенґо все починається з літературної махінації, в якій він має удосконалити оповідання 17-річної дівчини Фукаері, щоб воно здобуло відому премію для молодих письменників Рюноске Акутаґави. Для Аомаме — із затору на трасі та дивного таксі; за порадою водія вона перебирається службовою підземкою до метро і потрапляє в інший, дещо відмінний світ з двома Місяцями. І тут, і там діють невідомі карлики, про яких невідомо навіть те, хороші вони чи погані.
Оповідь тече плавно, мов річка, заколисує на своїх хвилях. Лише в одній сцені, розмові Аюмі та Аомаме, я відчула деяку театральність, але в іншому текст надзвичайно захопливий, чому сприяє насамперед детективна лінія. Також, гадаю, усім будуть цікаві літературні роздуми й посилання. Попри те, що головних персонажів двоє — розділи чергуються як "про Тенґо" і "про Аомаме" — інші абсолютно не губляться на їхньому тлі; вони настільки харизматичні, що можна уявити навіть Адзамі, яка втім фігурує тільки в згадках. Найбільше мені подобаються особистості Комацу і Фукаері: вони яскраві, привабливі, таємничі.
Переклад зробив, guess who? Звісно, Іван Дзюб. Це так, для загального розвитку.
А мені час братися за другу частину. Цікаво, що ж там далі?

— Любити писання — це найважливіша якість людини, що готується стати письменником.
— Однак цього не досить.
— Звичайно. Лише цього не досить. У творі має бути щось особливе. Принаймні щось, чого не можна вичитати до кінця в самому тексті. Якщо торкнутися прози, то понад усе я ставлю твори, в яких є щось недомовлене. Коли, прочитавши твір, я все зрозумів, то втрачаю до нього цікавість. Мовляв, це ж очевидно. Дуже просто.