136. Арно Шмідт "Левіафан, або найкращий з усіх світів" (збірка)
5/5
Книга, яку я придбала зовсім
випадково і яка справила на мене таке ж сильне враження, як і свого часу Кафка.
Переклала Неля Ваховська (видавництво «Книги – ХХІ»), за що їй велика хвала і
дяка, адже вийшло напрочуд гарно, враховуючи стилістику тексту.
Арно Шмідт — досить незвичайний
представник німецької (та й світової загалом) літератури. Якщо ви полюбляєте
нові форми прози, закручені описи, антимілітаризм, атеїзм, точні й природничі
науки, філософію та оповіді від першої особи, тоді вам точно сюди. Якщо ж ви
мали неприємний досвід з авангардизмом, то краще почитайте Умберто Еко. Теж
потребує мозкових зусиль, але виклад стандартніший.
До української збірки ввійшли
чотири оповідання: «Левіафан, або найкращий з усіх світів», «Озерний пейзаж із
Покахонтас», «Тіна, або про безсмертя» і «Ґьоте та один із його поціновувачів».
Із яких я зацінила перше і третє, закохалася в описи другого і пошкірилася від
сарказму четвертого. Власне, сарказм там повсюди — і це дуже класно. Рідко мені
такі книги до рук потрапляють. А тепер про кожне оповідання окремо.
«Левіафан, або найкращий з усіх світів». Не дарма його поставили на
початок збірки, оскільки це направду один із найвизначніших творів автора. Товарним
потягом рятуються з зони військових дій
ліричний герой, яким, як і в кожному оповіданні, є сам Арно Шмідт, його
кохана жінка, священик, старий поштовик, кілька гітлерюґендів, селяни. Оповідь
починається 14.2.1945 у формі щоденника. Інтернет, до речі, видає на цю дату
бомбардування Дрездена, про яке написав Курт Воннеґут у романі «Бойня номер
п’ять». /*пишучи цей відгук, розумію, що треба бути уважнішою до таких деталей*/
Шмідт через усіх цих персонажів та свої роздуми відтворює картину останніх
місяців війни. У неї вписується і світобачення автора: ви зможете відчути його
зневагу до релігії,
«сліпа віра завжди вбирається у чорну уніформу» (ряси священиків та форма СС чорного кольору)
вчитатися в доведення конечності світу
через псевдосферу, побачити, не бачивши, картини Піранезі
«римські руїни у ясному й миготливому вечірньому світлі. Стрункі деревця. Селянин у гостроверхому капелюсі, розмахуючи руками, веде віслюка з повними бурдюками. Прохолода і радість, золото надвечір’я, aurum potabile»
та задихнутися від breathtaking фіналу.
«Я обійму її закляклою рукою.
І пожбурю цей зошит: лети. Дрантя».
Must read, нотуйте.
«Озерний пейзаж із Покахонтас». Курортний роман на тлі спустошеної=розділеної
Німеччини. Враження неоднозначні. Описи — шикарні. Інколи не розумієш,
стібається автор над своєю Покахонтас чи то її так любить. / Читати у повній
тиші, зосереджено; кайфувати.
Як це було зроблено в інших
відгуках, відзначу також прийом «-? -!».
Чисто тобі переписка Гюго. Така штука поширюється і на решту оповідань. Мені ще
знак=прийом дорівнює подобається. )
"Мислити. Не вдовольнятися вірою: іти далі. Ще раз крізь кола знань, друзі! І вороги. Не викладайте: вивчайте й описуйте. Не майбуттюйте: будьте. І прагніть без амбіцій: ви були. Максимум, сповнені цікавості".
«Тіна, або про безсмертя». І тут я задумалася, чи не проклинає мене
хтось на тому світі за те, що я веду читацький щоденник. ГГ потрапляє до такого
собі Елізіуму, де мешкають померлі письменники. Хоча насправді вони не мертві,
доки існує про них хоч одна згадка. А кому ж не набридне жити сотні років, коли
навіть власне життя інколи видається марним?
- : А Ви ще ніколи не втомлювалися від власного єства?" Я похнюпив носа; кивнув; звісно, це не його справа, але таки: так. Десь двічі на день."
До
чого тут Тіна і як вишукано помститися ворогу, читайте самі. No spoilers.
«Ґьоте та один із його поціновувачів».
Одразу скажу, що німецької не знаю, тому в мене немає думки щодо Ґете/Ґьоте. Бажаючі
знавці можуть почитати два різні погляди в Інтернеті. А я поки розкажу про те, як ГГ супроводжував по сучасному світу дух
творця «Фауста». Отже, йому дали невелику суму 63 марки, щоб поводити, як
виявляється, ласого до дівчат і марнославного класика вулицями німецького
міста. Одразу бачимо, що ГГ зневажає Ґьоте і, розповідаючи йому про тодішнє
життя, весь час вставляє саркастичні фрази, одним словом, попускає його, вкладаючись
у допустиму норму. Наприкінці Ґьоте, перш ніж розтанути, бурмоче: «I’m sorry for you». Присуд зроблено — і час
звітів.
Моментик
атеїстичної шпильки:
«молодий мрійник; слідом за обожнюваним поетом прошкує у нужник і мусить підвестися, щоб подати тому клапоть газети «За християнську культуру»
Трошки
загальних речей:
«Не завжди похвалою є прославляння країни, мовляв, вона була колискою великих людей. Сюди належить бодай зауваження, що вона ж стала і їхньою могилою;»
І нещадність
Шмідта:
«Якщо до мене дійде ще одна така чутка, з тим, хто її розпускає, я вчиню нещадно — ні, я не притягну до суду, це не в моїй манері. Я присвячу йому свою наступну книжку!: економічні і суспільні наслідки цього нехай будуть йому наукою на все подальше життя!»
Як правильно читати книгу. Оскільки
приміток багато і вони в кінці, скористайтеся суперобкладинкою: закладіть нею
сторінку, де знаходиться поточна примітка. Так буде дуже швидко і зручно. Для
позначення місця, де читаєте самі твори, краще використовувати звичайну закладку.
Видавництву. -: Величезна подяка! І буду
більш вдячна, якщо Шмідта перекладете ще, можливо, навіть роман ^^
Бонус. Деякі творіння Піранезі.
Коментарі
Дописати коментар