98. Макс Фріш "Нехай мене звуть Ґантенбайн"

4.9/5

Йой, це буде важко висловити, але я спробую.
Ви коли-небудь уявляли собі інший розвиток подій, інші можливості, інше життя? "А що, якби я (не)зробив те? А що, якби я познайомився з тим-то?" Зазвичай такі питання пригнічують, виривають з реальності, видаються намарними, проте саме їх і ставить собі головний герой роману "Нехай мене звуть Ґантенбайн". Він уявляє собі інші реальності, де він зовсім інша людина, де його друзі й кохана теж стають іншими, де трапляються інші події, де зустрічаються нові постаті... У тих, інших, реальностях він може вдати сліпого й одружитися з гарненькою актрисою Лілею, з якою у них може скластися щасливе або ж зовсім нещасливе життя. Він може закохатися у дружину ділового партнера й після проведеної з нею ночі постаратися її забути або ж лишитися поряд. Він може стати цим самим зрадженим чоловіком, а вона — тією самою Лілею. З іншого боку, він може бути звичайним талановитим чоловіком, якого запрошують викладати до Гарвард або ж отримати вирок про невиліковну хворобу. Можливостей безліч, та де ж знаходиться справжня реальність?
Чесно кажучи, роман Макса Фріша важко читати, але все ж надзвичайно цікаво. Хто ж оповідач насправді: сліпий Ґантенбайн чи Ендерлін? Чи хтось зовсім інший? Де закінчується його вигадка і починається реальність? Автор майстерно уриває кожний можливий варіант подій, щоб потім оповісти новий.
Заплутана проза без головної думки? Аж ніяк. Бо людина вільна стати будь-ким. Не існує жодних перешкод для вчинків, треба лише вигадати собі нове життя, адже

"Людське життя відбувається або зникає в окремому Я, більше ніде".

"Кожна оповідка — це вигадка, кожне Я, яке висловлюється, — це роль".
"Кожен чоловік рано чи пізно вигадує оповідку, яку вважає за своє життя".
"Жінки не вірять у його сліпоту, є пов’язка чи ні, жінки відчувають плечима, коли на них дивляться".
"Інколи мені здається, що кожна книжка, якщо в ній не йдеться про запобігання війнам, створення кращого суспільства й таке інше, безглузда, пуста, безвідповідальна, нудна".
"Кожне самопізнання, яке не вміє мовчати, робить людину дедалі дрібнішою".
"Я не дуже високої думки про відвертість, я знаю, що признання маскують ще краще, ніж мовчання, людина може сказати все, а таємниця знову вислизає з наших слів, безсоромність — це ще не правда, вже не кажучи про те, що людина ніколи не каже всього; наша відвертість — здебільшого тільки шахрайська оборудка, надійне приховування інших таємниць".