321. Алекс Майклідіс "Мовчазна пацієнтка"

81. Умберто Еко "Празький цвинтар"

Моя перша книга Умберто Еко. І я не хочу нічого казати, я хочу тихо фанатіти. Відгуки до "Празького цвинтаря" стверджують, що цей роман не настільки чудовий, як попередні. Що ж, не мені сперечатися, однак буду відвертою: мені дуже сподобалося. Протягом читання я не раз жалкувала, що не маю на своїй електронній книзі чи мобільному (електронні пристрої, що завжди при мені) тлумачного словника. Що найчудовіше у таких книгах — це поштовх розширити свої знання.
Отож. Форма подання — щоденник, однак не простий. Його ведуть дві особистості однієї людини — капітана Симоніні. Одного разу він прокидається і розуміє, що майже нічого не пам’ятає, тому вирішує за порадою Фройда викласти на папері спогади про своє життя. І тут виникає його друга личина — абат Далла Піккола, у якого теж частково зникли спогади. Отаке-от роздвоєння особистості.
Однак мене зацікавило ще дещо. Хто такий цей загадковий Оповідач, який має доступ до цього щоденника? Це просто літературний прийом чи той чоловік, якого бачив Симоніні у своєму помешканні?
Дуже багато історії, європейської історії, і непідготованій людині (мені, наприклад) доводилося раз за разом заглядати до Вікіпедії. Про що я, власне, і не жалкую. Однак і без того сюжет напрочуд цікавий, навіть якщо не знати історії. На мою думку, оце й називається справжньою літературою: коли навіть без знання про реальні події твір все одно має цінність.
У романі дуже багато часу присвячується антисемітизму. І це є дуже показовим (справа Дрейфуса, наприклад), адже приписування якихось певних рис усьому народу, як на мене, є неправильним. Дуже цікава репліка Рачковського про ворога, на якого треба все звалити. Таким "ворогом" і стали євреї, бо людям, як вірно зазначає Еко, повсякчас треба звинувачувати когось у своїх нещастях і викривати всесвітні змови. До речі, чи не є цей уривок про ненависть із вуст росіянина прямим посиланням на СРСР?
Щодо питання релігії і маніпулювання суспільною думкою, то тут є де розгулятися. Марно щось говорити, треба читати. =)



"Якщо золото — це перша сила у цьому світі, то друга — преса". 
 

Повернуся до щоденника. Він обривається на тому, що Симоніні йде закладати бомбу. Отже, бомба була зроблена криво (бо у Ґав’ялі уже хватка не та) чи сам Симоніні зробив якусь помилку, в результаті чого його розірвало на місці. Або ж він вирішує таємно зникнути і зажити спокійним життям, вдаючи із себе загинулого і заливши по собі недописаний щоденник. У друге чомусь не дуже віриться, оскільки чоловік любив всілякі авантюри. Не бачу причини йому від цього відмовлятися.
І ще дещо про Симоніні, а точніше про його "Празький цвинтар". Коли він у кінці написав, що віддавши свій твір росіянам, він відчуває спустошення, мене пройняло. І справді, ГГ був письменником-ідеалістом, він ростив свою дитину протягом багатьох років і ще мав, чим її прикрасити. Однак твір у нього виривають.  Це дуже сумно насправді.
Висновок: я хочу читати Еко ще. Тим паче якщо інші його романи навіть кращі. Обов’язково коли-небудь придбаю ще один його твір. Автор надзвичайний.