321. Алекс Майклідіс "Мовчазна пацієнтка"

7. Олесь Бердник "Пітьма вогнища не розпалює..." (психоаналітична феєрія)

Попри занадто розумну анотацію, книга виявилась дуже цікавою. Якби нам по програмі давали такі твори, то вони, безсумнівно, були б кориснішими, ніж цілі романи про вбивства, жорстокість, насильство та аморальність. Книга складається з безлічі різних фрагентів, поєднаних в одне, і всі вони мені надзвичайно сподобались. Автор, на мою думку, правильно мислить про безцільне буття людства, про розвиток в нікуди. Хоча й написано, що це науково-фантастични­

й роман, проте багато в ньому правди, альернативних шляхів самовдосконалення людства. "В моєму серці відсутня ненависть, бо нема в цілім Всесвіті нічого сущого, що варто було б ненавидіти, окрім невігластва". У далекім небі цяточка чорніє. І не збагнути жителям ущелин, Що то могутній птах — орел. Хто ж може оцінити розмах Орлиних крил, красу польоту? Лиш той, хто зійде на вершину Або зуміє стать орлом... "— Чого ти чекаєш? — Щоб люди збагнулистрашну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціое товпище фантастичних подій. Явища, речі в найхимерніших сплетіннях переходят одне в одне — і щезають безслідно. А вони не розуміють, що і життя їхнє — таке саме. Хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не сягнувши нічого сталого, надійного". "Свободу не можна дати. І правду також. Їх треба відкрити у собі, одвоювати у обману, в ілюзії. Свобода — як дорогоцінне джерело води, замулене брудом і сміттям примарних бажань..." Стріла не зна, куди вона летить, Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі, Настане лиш тоді пізнання мить, Коли вона торкнеться цілі! "— То кажеш — з неба? — іронічно озвався священик. — І що ж ти там дієш? — Живу, — здивовано відповів я. — Спілкуюся з іншими братами своїми, радію, пізнаю Всесвіт... — А Бога ти бачив? — Якого? — Як то — якого? Бог єдиний, вічносущий, всевідаючий. Все у світі — його творення: янголи, люди, твар земна, сонце і зірки. Як же це ти не відаєш цього? Чому не знаєш Бога? — А ви його виділи? — Ми віруємо в нього. Батьки відкрили нам його волю. — В чому його воля? — Щоб ми покаялися. Щоб любили свого Творця і ближнього свого. Щоб жили у покорі перед владою, бо всяка влада — від Бога. А в тобі видно гординю. Чи не темним духом ти посланий? — Не збагну твоїх слів, людино в золотому вбранні. Всесвіт — поле для вільної, радісної дії. Навіщо ж спокута, покора? Кому, за віщо? Ваші кайдани, ваші темниці — у вашому серці. Ви вільні, ніхто не тримає вас у в’язниці..." "Народилася дитина в темниці. Там і зросла. Бачила світ крізь заґратоване віконечко: голі скелі, самотнє сухе деревце, шматочок неба, кілька зірок вночі та хмари в час грози. І здавалося в’язневі, що не існує нічого, окрім того краєвиду, що виднівся за гратами. Та прокотився могутній смерч над в’язницею. Зруйнував вікові стіни. Розбіглися геть наглядачі й вартові. В’язень лишився живий. Вибравшись з уламків, він був страшенно вражений. Його звичний краєвид — деревце, скелі, шматочок неба — губився в неосяжності видноколу. Навкруги синіло небо, вдалині іскрилися хвилі моря, золотилися ниви, зеленіли буйні ліси, сяяло сліпуче, ніколи не бачене в’язнем сонце. — Звідки цей новий світ? — шепотів захоплено й нажахано колишній в’язень. — Адже його не було! О смішний в’язню! Не світ виник, а стіни твоєї темниці впали. Благослови смерч, що відкрив для тебе всеосяжність!.." Від пори прадавньої донині Вість летить, жахає нас крильми: Ворог найпекельніший Людині - Супротивник Бога — Князь Пітьми! Він тримає нас в тяжких тенетах, Він веде у лабіринт спокус, І назавжди кида всіх у Лету Демона отруєний укус... А проте запитання химерне Ставимо містичному уму: Хто ж він є — Архангел той майстерний, Що зумів приборкати пітьму? Князювати — значить володіти, Дати лад та ще й кудись вести... Жити і у злості пломеніти — Хто б хотів абсурдної мети?! Князь Пітьми — хто в битві із марою Проклада над прірвою мости, - СВІТЛО, що панує над імлою, Сіє в ній істоти і світи! Гей, провітріть розум свій, схоласти! Будьте зміями, але й дітьми: Щоб марі у пащу не упасти — Станьмо всі Володарями Тьми. "Ми, Діти, жадаємо допомогти вам вирватися із зачарованого історичного кола, в яке ви потрапили і куди невпинно заганяєте нас. Ви декларуєте любов до дітей, і працюєте в ім’я наше, ви йдете на тортури та жертви задля дітей, ви вмираєте на полях нескінченних війн, щоб ми могли вмирати після вас, ви захаращуєте полиці бібліотек суєтними, фальшивими, нікчемними книгами, щоб напоїти наш прозорий дух і чистий розум химерними, викривленими, ненависними знаннями, ви нав’язуєте дітям свої страхітливі сексуальні виверти, затьмарюючи святу дитячу любов чорним смердючим двійником, породженим у клоаці ілюзорного світу. Ви, дорослі, ніколи не запитували нас — чи бажаємо ми ТОГО, що ви нам нав’язуєте, чому ви нас навчаєте?! Ви деспотично втискували і втискуєте нас у тісні рямця та форми жорстоких програм жадоби, користі, підлості, страху, обману, насилля, забобонів, відчуження, нищення і самознищення, приниження й марновірства. І той страхітливий процес ви називаєте вихованням нових поколінь, естафетою культури, знання, цивілізації тощо. Ви, дорослі, ненавидите нас, нашу чистоту, нашу ясність і доброзичливість. Добра дитина для вас — докір вашій спотвореній душі, тому ви поспішаєте «одорослити» її, щоб ліквідувати власний комплекс неповноцінності. Ви радієте, коли дитя починає заучувати і лепетати ваші нікчемні вірші, коли воно наслідує, ще нічого не тямлячи, паскудні звичаї дорослих. І ви стараєтесь не помічати нетутешньої туги в очах дитини, не слухаєте дивних речень і запитань, котрі інколи прориваються з непорочних ще вуст..." (з цієї ж книги)