237. Конні Вілліс "Книга Судного дня" (Оксфордські подорожі в часі #1)

4.3/5

Дісталася я нарешті до переможця таких визначних премій фантастики, як "Г'юґо", "Неб'юла" і "Локус". Хоч я  і люблю товстенькі романи, але мене, як більшість, міг відлякати обсяг цієї цеглини від негайного ж прочитання. Здавалося, доведеться поринути у щось дуже серйозне. Але ні. Щойно відкриваєш першу сторінку, як тебе вже несе й несе, аж поки не опинишся на самому кінці з думками: "Еее? Це все? А далі?"

Загалом, книга поділена на дві лінії: одна відбувається у "майбутньому" (на цей час уже ні), а інша — в Середньовіччі. Ківрін, студентка-історик, перед Різдвом наважується здійснити мандрівку у часі в Середні віки, щоб дослідити той час і одне конкретне селище, яке зараз розкопують. Пан Данворті, професор з іншої кафедри і її керівник, дуже через це нервує, не довіряє Гілкрісту, який очолює кафедру Середньовіччя та заодно є відповідальним за цей проект, але нічого не петрає в переміщеннях; як виявляється потім, нервує він недарма.
Через помилку оператора, котрий підхоплює мутований вірус, Ківрін потрапляє у самий розпал чуми, до того ж хворою на той же вірус. Їй вдається вижити завдяки священику та одній шляхетній родині, яка переховується в селі через певні політичні обставини. Таким чином дівчина змушена спостерігати, як люди, до яких вона встинає прив'язатися, помирають одне за одним. Тим часом у майбутньому розпалюється епідемія, і Оксфордське містечко зачиняють на карантин. Данворті ще більш нервує, бо оператор, перш ніж зомліти, сказав, що сталася помилка. До карантину пробирається небіж доктора Аренс, безстрашний і непосидючий хлопчина Колін, який потім допомагає Данворті і створює довкола жвавість.

У романі мені, безперечно, сподобалося, як описуються другорядні персонажі. Вони напрочуд живі і створюють цілий світ — від малої непосидючки Агнес і до бабія Вільяма з його надто "люблячою" матір'ю. Варто також окремо сказати про напругу, яка жодної миті не послаблюється. Ти просто впадаєш у паніку разом із Данворті — як іще не бігаєш із криками по кімнаті: "Аааа!" А вся ця інтрига з отцем Роше: якщо на початку його підозрюєш в чомусь лихому, то потім за ним плачеш, як і Ківрін.

Науково-фантастичний елемент, як на мене, цілком розкритий, навіть у досить легкій формі (хоча завжди можна до чогось доскіпатися). Читача одразу ж вводять у лабораторію, дають невеликий екскурс у лексику (скид і сліпаж), а потім просто доповнюють її деталями. Цікаво поглянути на тодішні уявлення про великий обсяг пам'яті для пристрою звукозапису: цілих 2 ГБ виділили Ківрін на аудіозапис своїх спостережень. Власне, цього б дійсно вистачило на тиждень, але все ж це не так багато. Дякую Сергію Торенку за пояснення, що пристрій приходив у дію, коли між його частинами у зап'ястках виникав контакт, як дівчина "молилася", тобто з'єднувала руки. До речі, чи відчувала щось при цьому Ківрін? Проте так і неясно, для якої саме функції слугував оцифровувач, що саме малося на увазі: АЦП чи speach-to-text.

У 14 столітті чимало лінгвістичних фішечок, цілих вставок малозрозумілою мовою, яку так чи інакше перекладає вживлений перекладач Ківрін. До слова, тут заявлено ще й машинне навчання, бо пристрій вчиться розпізнавати незнайому мову поволі.

Єдине, мені не дуже сподобався такий відкритий фінал без надії на продовження. Усі померли, Ківрін врятували... ну і?..

І коли я вже заговорила про мінуси, то переклад теж накульгував. Перекладачів було двоє, і хто вже з них схалтурив, чи то був редактор, не знаю, але принаймні перша частина видалась мені кострубатою. Далі вже не певна, чи щось покращувалося, бо я поринула з головою в сюжет; хоча мені здавалося, що текст став сприйматися легше. UPD: Таки друга частина перекладена краще.