середа, 6 липня 2016 р.

Всесвіт №1-2 (2016)


Пізнувато пишу відгук, але краще пізно, аніж ніколи. Хороший був номер, починаючи від поезії і закінчуючи есе на останній сторінці. Відкрила для себе мексиканського поета Хосе Еміліо Пачеко, шкода, не знаю іспанської, бо почитала б в оригіналі. Невеличкі, але дуже влучні вірші, немов прозові мініатюрки.

Альфред Бестер
А прозова секція цього разу була представлена й фантастичним оповіданням Альфреда Бестера "Зникнення". Альфред Бестер — американський фантаст 20 століття, має в нагородах престижну премію "Г’юґо", відомий романами "The Demolished Man" та "Tiger! Tiger!". "Зникнення" — просте, але символічне оповідання, яке іронізує на тему американської мрії. Маємо генерала-вождя, який стає на чолі держави і вирощує тільки потрібних спеціалістів заради високого ідеалу. Маємо людей, які раптом починають розчинятися в повітрі. Скидається на те, що вони подорожують у часі, але все виявляється набагато примітивніше, бо ті люди лиш навчилися переміщуватися у світ своїх мрій. Як же досягти цього ефекту примусово? Це може розтлумачити тільки поет, який знається на мріях. Але от біда — поети не входили до переліку потрібних спеціалістів, тому їх просто не стало. Fin.
До речі, це, схоже, перший переклад Альфреда Бестера українською. Принаймні оповідання як такого, бо є ще на Гуртомі реліз, не знаю, чи це один і той же перекладач.
UPD: Богдан Стасюк каже, що той самий.

Повість Ауезхана Кодара "Поріг неповернення" викликала неоднозначні почуття, бо насичена висококультурними діалогами та постмодерністичнами підтекстами, які прийдуться до смаку радше академічному інтелігенту, аніж масовому читачу. Та в цілому текст цікавий, на актуальну тему, тому читати можна і треба. Інтерв’юшка з автором ось хороша: http://adebiportal.kz/auezkhan-kodar-kazhdoe-pokolenie-dolzhno-govorit-svoim-yazykom-nakhodit-svoi-temy-i-ostavit-svoy-sob.page/?lang=ru
Цитую:

- Ауэзхан Абдираманович, первым делом хотелось бы узнать, как говорится, из первых уст, о Вашей книге «Порог невозврата», которая только что вышла.



- Эта моя книга вышла осенью 2013 года тиражом в 200 экземпляров. А весной 2014 года я стал лауреатом международной литературной премии имени Н.В. Гоголя «Триумф».  Эта почти мгновенная реакция братьев-украинцев, наверное, проистекает из актуальности поднятых в ней вопросов.  И  в моей книге говорится, что мы, казахстанцы, безнадежно застряли в советском прошлом и никак не перейдем «порог невозврата», когда уже без тяжкого груза совкового тоталитарного прошлого можно было бы позаботиться о своем настоящем и будущем.  У меня персонаж – известный еще с советских времен человек, просыпается и вдруг становится никому не нужным.  Его почему-то не узнают ни его водитель, ни секретарша, а как раз до этого он отпраздновал свое награждение орденом и вот-вот должен был вылететь в Америку. Но вместо этого он попадает на дно алматинских улиц и даже в один подземный переход, где еле уносит ноги от бандитов, ибо события происходят в девяностых, когда советская империя  рухнула, а у нас даже еще суверенитета не объявили. Вот  и пошла править страной всякая нечисть. Представляете, каково это для заслуженного человека, который мгновенно стал никем? Что уж тогда говорить о поколении, которое  только вступало в жизнь в это жесткое время,  когда на какой-то период исчезла даже заварка, зато стали появляться компьютеры, видеомагнитофоны, пейджеры и пока еще аналоговые мобильники?  Однако эта смена антуража не вызвала качественных перемен в  сознании совкового имярека и потому старшее  поколение, которое, так было известно,  только продолжало процветать, а другие, более младшие поколения, продолжали оставаться на положении безымянных и безвестных. А роман как раз о том,  что среди казахстанской интеллигенции не происходит смены поколений, что создает напряженную, кризисную ситуацию.



Исходя из этого я, поколение, вышедшее  на сцену 90-х, назвал «незаконнорожденным». И в самом деле, это были уже не советские ребята, и какие же они, было трудно назвать. То есть конечно, кто-то стремился пойти по западному пути развития, кто-то из них пошел по восточному – ударился во всякие религии. Но вот в связи с этим не было той инстанции, которая санкционировала бы появление этого поколения и как-то обозначила его ориентиры. Я стремился именно в этой своей повести показать, насколько эффективно движение постмодернизма в Казахстане, которое тогда каким-то образом началось. Это тоже, конечно, сообщает необходимую планку этой повести. Кроме того, есть такой третий, мифологический пласт -  это Ахура-Мазда, Тенгри, Анхра-Манью. И четвертый пласт – это мое отношение к феминизму. Я думаю, что именно такая сложная структура задает необходимую разноплановость повествованию. Кроме того, у меня, как в древнетюркском мировоззрении: помните, на большой надписи Кюль-тегина, когда вверху было сотворено голубое небо, а внизу – бурая земля, между ними были сотворены сыны человеческие.  И у меня тоже трехчленная структура мира – небо, земля и подземный мир. Таким образом, на пространстве такого не слишком обширного текста мне удалось  вот эти все вещи совместить и привести в состояние диалога. Поэтому я считаю, конечно, уже неплохая есть критика, библиография: допустим,  мои российские друзья по-разному отозвались. Один из них – известный писатель, обозначил повесть как «постпелевинскую прозу» и я абсолютно с этим согласен, потому что сам Пелевин после его знаменитых романов «Чапаев и пустота» и «Generation П» ударился  в совершенно такую рафинированную прозу. А начинал-то он очень здорово, он тогда твердо стоял на земле, он ощущал эти веяния, которые на него шли. И для меня было дорого это состояние. Но разговор об этой книге впереди, и пока я хочу на этом закончить.

Постапокаліптичний роман Ричарда Бротігана "У кавуновому цукрі" вельми і вельми химерний. Найперше в очі впадає стиль тексту, до того спрощений, що ти спершу не розумієш, що це за записи молодшокласника. Але поволі приходить усвідомлення, що так треба, бо це пише людина зі світу, де однією з нечисленних останніх написаних книжок була книжка про соснові голки, і поступово вливаєшся. Наводжу цитати:
"Я живу в хатинці неподалік від СМЕРТЕМИ. Її видно з вікна. СМЕРТЕМА прекрасна".
"У мене є ліжко, стілець, стіл і велика скриня — там я зберігаю свої речі. У мене є кавуновофорельноолійна лампа, яку я запалюю вночі".
Але будова цього світу та характер персонажів цікаві і змушують замислитися над тим, що там могло статися, що призвело до такого ладу. Перш за все, є СМЕРТЕМА. Жити в ній престижно. Вона мінлива і, схоже, не є будинком в звичному сенсі. По-друге, тут не їдять овочі та чимало всього роблять із кавунового цукру. До речі, про кавуни. Вони бувають різного кольору в залежності від того, в день із якого кольору сонцем їх посадити. А ще є Забуті Діла — кладовище минулого світу з речами, у яких тамтешні жителі не бачать сенсу. Більше того, вилазка в те місце вважається ризикованою та безглуздою справою. Ну, і тигри, які з’їли батьків оповідача, але допомогли натомість йому з математикою. Одним словом, це треба читати. Роман, від якого чомусь не можна відірватися, на Ґудрідзі підтвердять.

Оповідання Кена Лю "Паперовий звіринець" зворушило. Про хлопчика, який почав соромитися своєї матері через те, що вона була неосвіченою китаянкою, яка вийшла заміж за американця заради кращої долі. Він відкидав усю культурну спадщину, яку вона принесла з собою, і відмовлявся розмовляти з нею китайською, хоч і знав, що їй погано дається англійська. І тільки після її смерті він знаходить листа, в якому вона розкриває йому свої почуття. Просто до сліз.

Інше. Документальну повість Миколи Шатилова "Вітер з-над озера" я не подужала, каюсь. Рецензії на книги й розмови про переклади хороші, у тому числі є про переклад Томаса Пінчона з минулого номеру, есе Вісенте Фатоне "Годинник незримих годин" атмосферне, для роздумів. Де взяти номер, ви знаєте: http://www.vsesvit-journal.com/covers/1-2-2016/

Немає коментарів:

Дописати коментар