середа, 30 грудня 2015 р.

Всесвіт №9-10 (2015) — Бельгійський номер

Бельгія — це країна у Західній Європі. Межує з Нідерландами, Францією, Німеччиною і Люксембургом. Умовно поділяється на дві частини, одна з який розмовляє нідерландською, а друга — французькою, крім того, існує порівняно невелика німецькомовна спільнота. У цьому випуску "Всесвіту" представлено твори франкомовної літератури, які майже всі переклав Дмитро Чистяк.
Тут є і поезія, і повісті, й коротка проза та навіть два драматичних твори. Поезію я все-таки не змогла переварити, бо не надто її люблю, а от п’єси читала із задоволенням. Слід також зазначити, що деякі автори мають зв’язки з Україною.
Що ж, тепер більше конкретики.


Марсель Тірі "Проїздом у Києві". Ця повість мені дуже сподобалась, певно, найбільше з усіх прозових творів. Історія розповідає про бельгійського солдата, який опинився в Києві, повертаючись із фронту Першої світової. Події припадають на 1917-1918 роки, коли після Жовтневої революції до влади прийшли більшовики. Київ ділиться на дві, а точніше три групи людей: прихильників більшовизму, супротивників та розгублених людей, які жодної позиції не займали. Оповідач товаришує з двома військовими перекладачами — Василем та Данилом — які під час заворушень стають по різний бік барикад. Здавалося б, що братовбивча тема зовсім не нова, особливо в нашій літературі, та Марсель Тірі подає її геть інакше. Перш за все, він оповідає, наскільки спантеличеними і розгубленими в той час був народ, що звик належати до міцної імперії. Кожен із юнаків прагне відновити лад, віднайти правильне рішення, як подолати цю кризу. Однак водночас вони залишаються вірними своїй дружбі, не починають ненавидіти один одного. Велику роль у роз’єднанні цих друзів відіграє Даша — вродлива більшовицька агітаторка, що перетягла Василя на свій бік і всіляко кепкувала з міркувань Данила, хоча насправді закохалася в нього. На мене справила велике враження сцена в кафе, де разом із головним героєм читач спостерігає за дивною компанією цих трьох: вони займають протилежні політичні позиції, сперечаються щодо своїх поглядів, але все ж лишаються разом.
Іншим символом є Лівія — патріотично налаштована дівчина, що сміливо кидається у вир боротьби, однак в якій зовсім юний бельгієць прагне побачити свою мрію про наївне кохання. І це протиріччя змушує його розриватися: він то вирішує більше ніколи з нею не зустрічатися, то мчить рятувати її крізь кулі не його війни. Головний персонаж хоче стати героєм, хоче віднайти втрачену юність, та Лівія — це не та дівчина, яка бажає затишку. Вона, ніби нескоренний дух, прагне будь-що відстояти свої права.
Кінець твору вражає картинами засніженого Києва. Марсель Тірі майстерно змальовує міські пейзажі, які напрочуд ясно постають перед очима. І хоча герой мало що розуміє в протистояннях українців-росіян, та чотири привиди людей лишаються з ним навіки.
"Оту військову міць, що мала закласти підвалини неподоланного радянського ладу, більшовики успадкували від царського режиму, вона простежувалась у їхніх діях попри всі злочини та риторику і якимсь дивовижним чином паралізувала одне за одним усі заворушення білогвардійців — ця військова міць хоч і невиразно, а вгадувалась того дня, попри мою політичну некомпетентність, вона відчувалась у цьому міському кварталі, оточеному переможними українцями, які, проте, не наважувались атакувати повстанців".

"В мені прокинулося незбагненне бажання почути або й самому написати музику. Натомість мав усю ніч у кімнаті слухати гримотіння боїв".

"Нескінченна вервечка людей тягнулась на тротуарі на довжелезній тихій вулиці, що мала вести до тієї мертвотної будівлі. Увесь цей натовп чекав одного — зайти й ідентифікувати своїх рідних, зниклих безвісти; чоловіки похнюпились; жінки повернулись обличчям до муру; відчувалося, що кожен боявся цього величезного скупчення люду, адже юрба могла роздратувати нових вожаків, адже увесь цей мовчазний понурий осудливий кортеж міг здатися більшовикам демонстрацією непокірних... А втім, юні червоноармійці, які стояли тут-таки, з рушницями на плечі, у цій довжелезній процесії для забезпечення громадського порядку, наче нітрохи не засуджували цих зболених учасників незапланованого мітингу. Величезне скупчення цих мучеників страхалися не лише побачити в моргу зниклих рідних, але також — почути раптову чергу кулемета, що міг угатити по юрбі; але моторошне сонмище цих людей не уявлялося воякам супротивниками, навпаки — поставало для більшовиків своєрідним пошанівком могутньої величі їхніх вікопомних подвигів. Тому більшість армійців прихильно ставилися до цих бідак, надто ж — наймолодші, що ледве не по-батьківському опікали чекальців. Деякі батьки вбитих уже навіть сміялися з жартів, якими радо ділилися з ними убивці".

Загалом, мені було цікаво побачити погляд на ці події зі сторони. Автор не те щоб описує протистояння, а радше зображає настрої суспільства, немов побачену картину. Повість справляє величезне враження, раджу обов’язково звернути на неї увагу.

Мішель Ламбер "Мажор". Чимось нагадало новелу Акутаґави Рюноске "Учитель Морі". Персонаж цього твору — такий собі ексцентричний журналіст, якого прозвали Мажором. Він ні з ким не вітався, не ладнав із друкарською машинкою, мав дивацькі звички і лише раз на день говорив до колег — рівно о дев’ять промовляв, ніби в повітря: "Панове, ви всі мої друзі". Одначе:
"З-поміж усіх журналістів "Прогресу" один лиш Мажор, напевне, був письменником. Інші тільки інформували, а він — писав".
Звісно, з нього чимало кепкують в редакції, та одного дня Мажор зраджує своїй звичній поведінці, а наступного дня помирає. Перед тим він просить консьєржку передати колегам листа рівно о 9-ій, в якому написано: "Панове, ви всі мої друзі". Цей несподіваний кінець змушує замислитись: а якою ж насправді людиною був Мажор? Невже справа в тому, що колеги так і не спромоглися його зрозуміти за всі ці роки, чи ж він і справді був лише диваком? Скількох "мажорів" ми самі висміюємо і що при цьому відчувають ці люди? "Мажор" — це новела, в якій можна побачити себе.

Жан-Люк Утерс "Зникнення лівської мови". Гадаю, цей твір було обрано невипадково для українського читача.  Оповідач випадково зустрічає закордоном співвітчизника, який досліджує вимерлу лівську мову. Він настільки переймається її історією, що вирішує вивчити її і передавати наступним поколінням, щоб якийсь інший дослідник потім дивувався, звідки взялася лівська мова на його теренах.
В Україні питання мови досить гостре. Хоча на неї навряд чи очікує доля лівської мови, але це ще раз показує, наскільки мова відіграє величезний вплив на людину. Адже це не тільки засіб спілкування, а й певна культура та світогляд. Зникнення мови означає зникнення цілого народу.
"Мова — це особливий спосіб називання речей та єднання слів. Коли мова зникає, разом із нею забуваються своєрідне світобачення і витворена нею форма свободи".
Моріс Метерлінк "Принцеса Малена". От і драма. Коли її читаєш, відчувається таки щось Шекспірівське, однак ще більш заплутане, похмуре і символістичне. Деякий аналіз твору міститься в самому журналі, а я ж розкажу сюжет. Яльмар і Марцелл — королі двох частин Голландії. Їхні діти змушені вступити у політичний шлюб, який однак розривається на святкуванні через підступи Анни, королеви Ютландії. Однак принцеса Малена, донька Марцелла, та принц Яльмар встигають вподобати один одного. Але тут починається жорстока війна між двома королями, яка закінчується повним знищенням влади Марцелла. Малені ж, яку батько зачинив у вежі, вдається вижити. Вона добирається до володінь Яльмара, де її впізнає принц Яльмар і твердить, що одружиться з нею. Але королева Анна планує одружити його зі своєю донькою, тому чинить всілякі підступи, зводить короля з розуму і вбиває Малену. Король, не в силах стримувати безумство і відчай, зізнається у злочинах, скоєних разом із Анною. Дізнавшись про це, принц Яльмар вбиває підступну королеву, а потім і сам вчиняє самогубство.
Фішка цієї п’єси в тому, що велику роль в ній відіграють природа й погода. Герої знаходяться в хворобливому стані, ніби в маренні. Чесно кажучи, мені важко уявити, як на сцені реалізується страшенна злива, блукання кладовищем, схід сонця чи місяця, але думаю, що має виглядати за правильної постановки вражаюче. І дуже-дуже моторошно.

Жак Де Деккер "Магнолія, або теля міське й теля сільське". Єдина веселинка на весь журнал. Драма оповідає про дівчину, яка зустрічається з двома хлопцями водночас: з Адріаном вона Марія, а з Жульєном — Антуанетта. Адріан мешкає в сільській місцевості, а Жульєн — невиправний містянин. Марія-Антуанетта хвалиться подрузі, що обидва кохають її до нестями і згодні при цьому зважати на її незалежність, постійні зникнення і все таке. Та от Адрін із Жульєном випадково знайомляться і приятелюють. Вони розповідають один одному про своїх дівчат і виявляють, що вони навдивовижу схожі. Марія-Антуанетта бачить, що справи кепські. Вона каже обидвом, що їде до Мексики по роботі, та хлопці, на її подив, її не спиняють. І тим часом чіпляють у ресторані двох дівчат, які виявляються лесбійками, що схотіли завести дітей. Отаке от. Комедійка про те, що не можна їсти мед ложкою. =)

Немає коментарів:

Дописати коментар