139. Володимир Арєнєв "Порох із драконових кісток"

5/5

Нова фентезійна антиутопія Володимира Арєнєва — це перша частина диології "Сезон Кіноварі". Як завжди, чудово ілюстрована Олександром Проданом. До речі, навіть буктрейлер є ^^
Про що книга: є такий собі альтернативний світ, в якому колись жили чудовиська-дракони, та на час історії від них залишилися самі кістки. Вони небезпечні, непередбачувані, "радіоактивні". Марта, випускниця школи, підробляє їх викопуванням, аби заробити собі на навчання в університеті у великому місті. Кістки можна перетерти на порох і вигідно продати. Родина у дівчини не надто щаслива: мати померла, тато одружився з іншою жінкою та поїхав на заробітки, тож тепер Марта живе з ненависною мачухою, яка, до того ж, "ходить наліво". І в такому-от становищі героїня потрапляє в якусь темну, але масштабну історію, хоч цього поки не усвідомлює.




//Далі будуть спойлери

• Початок роману мені пішов важкувато, та потім вчиталася, і вже не можна було мене відірвати від книги. Усе хотіла дізнатися, що не так з паном Вегнером, що задумав цей ніби хороший хлопець, в якого закохалася Марта. Це буде розрив шаблону, якщо він справді хороший. 
• Головна героїня чудова. Я аж вдарилася в ностальгію, коли моїми ідеалами були Пеппі і Таня Гроттер — авантюрні дівчатка. Але Марта до того ж серйозна, має чіткі плани на майбутнє. Усіх порве, усім покаже!
• Дуже сподобалося, як обігралася антивоєнна тема з батьком дівчини. Особливо промовисті знаки про зомбі та яблучка, правда, до чого тут лимончики, я поки не вшарила. :)
• Також мене хвилює німецькість імен. Щось буде, щось цікаве, масштабне, алюзійне.  Але пан Володимир, на щастя, обіцяв не спойлерити.
• Зацікавили способи застосування драконячого пороху. От на наркотики я б ніколи не подумала!
• Атмосфера твору похмура, обіцяє якусь неприємну несподіванку.
• Кінцівка шокувала та залишила ще більше питань, ніж було. Тепер мені хочеться, щоб серія розтягнулася, як мінімум, на квадралогію. Світ полюбився, хочу ще!

МЕНІ ПОТРІБНО БІЛЬШЕ "СЕЗОНУ КІНОВАРІ"!

"Їй раптом захотілося, щоб мама лежала все-таки не в Чурянах, на тамтешньому напівпокинутому цвинтарі, а тут! Щоби можна було будь-якої миті взяти й прийти до неї. Просто посидіти поряд, а то й поговорити. Хоча, звичайно, Марта давно зрозуміла, що мами там немає, там тільки тіло, а душа... душа десь далеко. Просто іноді людині потрібне місце, куди можна прийти і поговорити. І знати, що тебе зрозуміють. Що мовчки вислухають".

— Немає ніякого абсолютного зла, — відрубав пан Клеменс. — І добра теж немає. Це нісенітниця, вигадка. Зло завжди дуже конкретне. І завжди дуже індивідуальне. Зло — це те, що завдає одна людина іншій: свідомо, абсолютно точно розуміючи, якими будуть наслідки. Жадаючи цих наслідків. Насолоджуючись ними.

"Ні на якого дизайнера ти, звичайно, не вчитимешся, сказала перше, що спало на думку. Та і не суттєво, ким власне ти думаєш стати. Запам’ятай найголовніше: ніколи не зв’язуйся із владою. Із, хе-хе, державою. Із нею хлібно і тепло, і черево не болить, але зрештою у тебе залишиться два виходи, дівчинко. Мовчки жерти отруту або торгувати нею. Хоча, якщо замислитися, різниці між ними жодної".