четвер, 2 липня 2015 р.

125. Умберто Еко "Ім’я рози"

5/5
Бомбезно! Аби ще трохи в теології шарити) Але й без того було надзвичайно цікаво.
Сподобалася лінія про знання та істину. Такі собі дві протилежні думки: одна, що знання нам уже дане і подальше трактування неможливе, а друга, що істинне знання багатогранне і невичерпне та його потрібно повсякчас шукати, вимірковуючи безлічі можливостей.
Гадаю, нічого нового у своєму відгуку не додам, бо все уже давно описали критики. Однак зазначу, що навіть без "Баскервілського" і "Адсо-Ватсон" алюзія на Шерлока Голмса була цілком очевидна.
Кінцівка, безперечно, вразила. Не головним мастермайндом, звісно, бо Хорхе від початку видавався мутним, а отим "богослівським тезисом" Адсо і відповіддю Вільяма на нього.
У самому романі було чимало цікавих філософсько-релігійних диспутів, а над з’їздом делегацій я реготала-захлиналася. 

Хоча християнство тут показано і з історичної, достовірної точки зору, однак не можна не зазначити, що воно виступає своєрідними декораціями для інших ідей. За цими лаштунками найбільше вражає заключний діалог Вільяма і Хорхе:


"Диявол не є володарем матерії, диявол — це зарозумілість духа, віра без усмішки, істина, якої не торкається сумнів". 
Диявол — це метафора, в якій криється лихий, чи радше неправильний потяг до одностайності і неприйнятті інших реалій. Сам Вільям, як бачить читач, мало схожий на служителя церкви чи навіть просто віруючого — це лише роль, яку він вправно виконує. Вільям — це збірний образ бажання дізнаватися, сумніватися і жити з усмішкою.

Одним словом, Умберто Еко ще раз мене вразив і показав, що треба читати не тільки художню літературу. Найбільше я люблю саме такі книжки — книжки, які ненав’язливо відкривають нові горизонти і змушують проводити паралелі та метикувати. Хай живе постмодернізм! :3

— Але тоді це значить, що Бог покинув це місце.
— А хіба ти бачив місце, де Бог міг би почуватися як удома?
  

"Священна війна — се однаково війна. Тому, мабуть, священних війн бути не повинно".


— Скажіть мені, Вільяме, — ви ж стільки знаєте про єретиків, що й самі на єретика схожі, — де ж правда?
— Іноді її нема, — сумовито промовив Вільям.


"Нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них".

— Можете сказати мені щось корисне про ці лиходійства?
— На жаль, ні, — чемно відрік Вільям. Щодо лиходійств мені бракує вашого досвіду.

"Ніхто нас не змушує до знань, Адсо. Ми просто мусимо знати, і все. Навіть ризикуючи, що розуміння наше буде хибне". 

"Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так,  що багато інших помирають разом з ними, часто ще за них, а іноді й замість них".

1 коментар:

  1. Дуже люблю цю книгу! Але мене особисто більше захопив його роман "Маятник Фуко" - це щось неперевершене, така чудернацька й чудова суміш з різних знань, з алюзій, з реального та ірреального. А от "Празький цвинтар" зі згаданої трійки найбільш заплутаний і потребує частих відвідин хоча б Гугла для того, аби зрозуміти, про щ осамей йдеться)

    ВідповістиВидалити