четвер, 25 грудня 2014 р.

105. Володимир Арєнєв "Душниця"

5.5/5
Довго відкладала відгук на цю книжку, оскільки вона так мені сподобалась, що я навіть не знала, з чого почати) Зрештою, мені вдалося виразити щось зрозуміле у "Думці книголюба" в новому номері "Світу Фентезі", та ось настала черга написати своє повномасштабне "вау!".
По-перше, мені дуже сподобалась ця ідея з кульками, із закутими душами померлих і вежою "злих сил" Душницею. Перед читачем постає відірваний шматок світу, який поділено на два табори: "цивілізований", де душі ловлять і зберігають, і "варварський", де цього звичаю не дотримуються. Цікаво, що "цивілізовані" люди вважають себе найрозумнішими і навіть не сумніваються у своїй правоті.
По-друге, дід. Він не помер на початку книги, аж ніяк. Він був невидимим ще одним головним героєм, і про нього хотілося дізнаватися все більше і більше. Мене хвилювало, як реагує Сашко на життя та погляди свого діда, турбувало, щоб він не піддавався визначеному і єдиному шляху своєї "цивілізації". І я по-справжньому рада, що врешті-решт хлопець осягнув його прагнення і випустив душу на волю.
Для мене ця книга стала бомбою. Недооціненним шедевром, про який говорить тільки якесь замкнуте коло фантастів, коли цю книгу треба рекламувати і затовкувати на полиці книгарень. Тим паче з такими вражаючими ілюстраціями. Серйозно, це несерйозно) Мені щиро прикро, що через "Фантастичних звірів" більше шуму, аніж через "Душницю".
***
На "Душницю" можна дивитися з різних боків — це, на мою думку, одна з найбільших переваг твору. Бо мені запав у душу дід, когось вразить шкільне життя, когось — перше кохання, когось — описаний політичний конфлікт, але незмінне лишиться одне — ця книга дійсно варта уваги.

Жоден критик не відповів на головне запитання: як одна й та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти в людей?

—  Кожна людина під час розмови стає дзеркалом. Вона — якщо може, звісно — змінює свою мову: трохи підлаштовується під того, до кого звертається. Ну, типу, з батьками — по-одному, з училкою — по-іншому, з друзями — ...
— Але ж це... лицемірство, хіба ні?
— А чому одразу "лицемірство"? — образився Курдін. І замислився. — Ні, — сказав, — тут інше, як на мене. Це от якби я знав безліч мов і для зручності, щоб ти мене розумів, переходив на ту, яку ти ліпше знаєш.

Сашко похитав головою.
— А як тоді дізнатися, який ти справжній? Якщо із кожним розмовляєш по-своєму, то коли ж ти справді говориш... по-своєму? Тільки із самим собою?
— Самі із собою лишень психи розмовляють, — заявив Курдін. — "Справжній"... А от подивишся на інших — і збагнеш, яким є ти сам.
 
Цікаво, подумав він, відступаючи до дверей, цікаво, яка частина мого "я" зараз усе це саме так сприймає?..

Немає коментарів:

Дописати коментар