середа, 2 липня 2014 р.

88-89. Корнелія Функе "Чорнильна кров", "Чорнильна смерть"

5/5
Після прочитання цих книг "Чорнильне серце" видається лише прологом до наступних подій. Перегорнувши кілька сторінок "Чорнильної крові", я одразу була шокована: "Що?! У Вогнерукого є дружина? І діти?!?!" Але на цьому сюрпризи не скінчилися. Дивовижні зміни Мо, "типове авторське життя" Феноліо, хитра Бридка і багато-багато іншого. Здавалося, що разом з героями вчитали і тебе самого.
Мене вразило вміння пані Корнелії так влучно передавати почуття дорослих персонажів (які радше видаються юними мрійниками, аніж звичними прагматиками) і водночас не відходити від казкової, трохи наївної оповіді. В деякій мірі це нагадує перегляд сімейного фільму, тільки тут це книга.
Дуже сподобалися епіграфи, деякі книги з них знову взяла на замітку=) А ще чудово розписаний персонаж Феноліо: аж відчуваєш цього пихатого стариганя, який бавиться зі створеним власноруч світом. Функе стверджує відому лише авторам істину: персонажі й сюжет живуть власним життям, а не так, як того бажає письменник. Автор може лише створити початок історії, а далі вона понесеться своїм ходом, не зважаючи ні на що, а тим паче свого творця.
Загалом, у цій трилогії роздумів про літературу та її значення більше, ніж у будь-якій науковій праці чи науково-популярній статті. Здається, що усі питання, які турбували читача і письменника, розкриваються на цих сторінках. Чи нормально захоплюватися книжками до нестями? Що робити, коли Муза тебе покидає і ти не здатен нічого написати? Чи книга дійсно є вправно написаною вигадкою, якій ніколи не судилося здійснитися?
Найбільше у другій-третій книгах починаєш любити Мо. Він стає досить незвичайним персонажем: палітурником і розбійником. У нього м’яке серце, але за тих, кому співчуває і кого любить, він ладен життя віддати. І не треба йому нічого дописувати: він той, ким він є, без усіляких чарівних слів Феноліо. Крім того, починаєш по-новому дивитися на Вогнерукого, а він — справжнісінький крадій сердець читачів, як вигаданих, так і реальних.
Я майже не говорю про жінок: Меґі, Резу, Роксану, але... Вони, безперечно, варті того, щоб про них згадали. Ці героїні здатні на все заради близьких і завжди з’являються вчасно попри заборону втручатися у "чоловічі справи". Що ж до Віоланти, то вона чудесна, хай і не всією душею "добрий персонаж". Без сумніву, вона чарівна: дівчина, що встигла так багато пережити, зробити, напланувати і пробачити заслуговує на повагу.
Полюбилися і тихий Даріус, і сварки Елінор з Феноліо. Вони додають оповідці якогось невловимого шарму.
А ще білі жінки. В одному із розділів кажуть, що вони складаються з усіх кольорів. Фізика? Щось в цьому є напрочуд реальне ;)
Увага! Спойлер! 
У фіналі Мо із сім’єю залишається у Чорнильному світі. Але чи це кінець пригоди? Аж ніяк. Улюблені персонажі і далі живуть, дізнаються щось нове і втрапляють у нові авантюри. От тільки їх читач має додумати сам, адже фантазія — найсильніша у світі штука!

P.S. 10-15 років — ви серйозно? 10-30 — не менше! ;)

А тепер час цитат!

Історії ніколи не закінчуються, Меґі, — якось мовив він. — Навіть якщо книжки намагаються переконати нас у протилежному. Історії завжди продовжуються, вони не закінчуються на останній сторінці й не починаються на першій.

Смерть — то є велике мовчання. Перед дверима, які вона зачиняє за нами, навіть у поетів закінчуються слова. 

("Чорнильна кров")

Так, убивати неважко, якщо тобі бодай раз билось у грудях друге серце, холодне й гостре, як твій меч. Трохи ненависті й гніву, кілька тижнів страху й безпорадної мужності — і це з’явиться в тобі. А коли дійде до вбивства, завдасть ритм, несамовитий і швидкий. І тільки згодом ти знову відчуєш своє перше серце, таке лагідне й тепле. Воно здригається від того, що скоєно в ритмі другого серця. Воно болить і тремтить... Але тільки потім.

Кожен добрий сюжет ховається за лабіринтом запитань, тому дуже нелегко розкрити всі його інтриги. До того ж цей сюжет має тепер власну голову, але, якщо ставити йому правильні запитання, він пошепки розповідає всі свої таємниці. Отже, сюжет — річ балакуча.

("Чорнильна смерть")


Епіграфи

Настає мить, коли якийсь персонаж робить або каже щось таке, про що ти не думав. Такої миті персонаж оживає, тож решту ти полишаєш йому.
(Ґрехем Ґрин "Порада авторам")

Не можна по-справжньому прочитати книжку, не будучи на самоті. Саме завдяки усамітненню можна найближче познайомитися з людьми, з якими інакше, можливо, ніколи б не зустрівся: або тому, що вони померли кілька століть тому, або тому, що розмовляють мовами, яких не розумієш. І все-таки вони стають твоїми найвірнішими друзями, твоїми наймудрішими порадниками, чарівниками, що гіпнотизують тебе, коханими, про яких ти завжди мріяв.
(Антоніо Муньйос Моліна "Влада Пера")

У мене на стіні висить японська дерев’яна маска,
Маска лихого демона, розмальована жовтим.
Я співчутливо дивлюся
На розбухлі жили на скронях, які свідчать,
Яких треба зусиль, щоб бути злим.
(Бертольт Брехт "Маска зла")

Немає коментарів:

Дописати коментар