четвер, 5 червня 2014 р.

87. Е. М. Ремарк "На західному фронті без змін"

5.5/5
Хочеться кричати: "Вау!", але водночас розумієш, що це страшно. По-справжньому страшно. Це не вигадка, події роману є відображенням того, що бачив і відчував сам письменник.
Ніхто не воює через високі ідеали. Насправді просто деяким особам хочеться пограти у війну. А страждають через це ті, хто до цього абсолютно непричетний.
Кінець роману надзвичайно розчулив, до сліз. Пауль лишився один, спустошений, без вірних друзів, розчарований, не здатний повернутися до нормального життя. І це те, задля чого він ішов на війну? Вона його знищила.
Це жорстоко. Надто жорстоко. Я не розумію людей, які пишаються війнами. Що ж хорошого у перемогах крім того, що війна на цій точці закінчується і битви припиняються? Що хорошого у  тому, що люди нищать один одного і через це страждають?
Насправді мені не зрозуміти до кінця все те, що написано в романі. Як і каже автор, ті, хто не був на війні, ніколи не осягнуть той жах. Я можу тільки уявити собі. Що я точно знаю, то це те, що я не хочу, аби таке відбувалося. Будь-де і з будь-ким. Війна цього не варта.

"Бач, якщо ти весь час годуватимеш собаку картоплею, а тоді покладеш йому шматок м’яса, то він однаково схопить м’ясо, бо це у нього в крові. А якщо ти даси людині шматочок влади, то вона зробить те саме — схопить той шматочок. Це природна річ, бо людина насамперед — тварюка, і тільки зверху в неї намащено трохи пристойності, як ото скибку хліба намащують смальцем".

"Ми жартуємо не тому, що нам притаманне почуття гумору, ні, ми вдаємося до гумору через те, що без нього ми б загинули".

 "Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну".

"Я бачу їхні темні постаті. Вітер куйовдить їм бороди. Про них я нічого не знаю, крім того, що вони полонені, і саме це мене бентежить. Ці безіменні люди ні в чому не винні; коли б знав про них більше — як їх звати, де вони живуть, чого сподіваються, що їх пригнічує, — тоді моє збентеження якось визначилося б і могло б перейти у співчуття. А тепер я бачу в них тільки страждання живого тіла, жахливу тугу та безжальність людей.

Чийсь наказ перетворив ці тихі постаті в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх  у наших друзів. Якісь люди, що їх ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали угоду, і ось уже кілька років нашою найвищою метою стало те, що звичайно все людство вважає ганьбою і за що найтяжче карає. І хто може побачити ворогів у цих тихих мовчазних людях з дитячими обличчями й апостольськими бородами! Кожний унтер-офіцер для новобранців, кожний класний наставник для школярів набагато гірший ворог, ніж вони для нас. Проте, якби вони не були полонені, ми знову почали б стріляти в них, а вони — в нас". 

— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася б війна, якби кайзер сказав "ні"?
— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.

"Мені здається, що це наче якась лихоманка, — каже Альберт. — Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює".

Немає коментарів:

Дописати коментар