вівторок, 29 квітня 2014 р.

 "А над усім тим печать кричущого безглуздя, розгублености, безнадії й повного очманіння. Люди, ввергнуті в безодню жаху, в пекло наруги й середньовічної інквізиції, без жодної вини за собою, - люди, що пройшли вогні й води, або люди, що досягай вершин знання, вершин найбільшого злету людського духу й мислі, - билися одчайдушно душами в каламутному морі безглуздя й нічого не розуміли. Хотіли збагнути все і не могли. Хотіли пояснити все і не вміли. І билися над всім, як тля в зачарованому колі, ламаючи лезо думки. Все було, здається, абсолютно просте й зрозуміле і в той же час все було абсолютно абсурдне й незрозуміле. І не вкладалося ані в якісінькі рямці понять про честь, мораль, етику, клясову й людську солідарність, доцільність, культуру, цивілізацію... Всі ті поняття видавались абсолютно зайвими, дурними, спекулятивними. А в цілому все те, всю переживану й спостерігану епопею, грандіозність масштабів якої кожен знав достеменно, а надто відчував на собі самому, кожен розумів і пояснював по-ріжному".
(Іван Багряний "Сад Гетсиманський")

"Ще безсумнівною річчю було те, що, втративши все, безсила протистояти фізичному й духовному розчавленню, геть з усього зрезиґнувавши, людина лишила собі сміх.
І взяла той сміх за прапор. І з тим сміхом стоїть, ні, отак от гола сидить під шибеницею й, давши себе розп’ясти морально та втоптати в болото, з тієї шибениці глузує. Як глузує й з усієї інквізиції, намагаючись перемогти її покорою, згодою на брехню й підлоту, поглиблюючи ту брехню й підлоту до крайнього абсурду, а потім стаючи геть над нею високо зі своїм сміхом. Той, хто вигадав слова «кунді-бунді» та «чих-пих», — висловився тим самим за всіх з усім презирством до мордування й до розстрілу. Нема розстрілу — є лише ідіотський «чих-пих», дурний спалах двох грамів пороху, і тільки. І той спалах приносить визволення. І нема страшних мук — є лише ідіотське штовхання під ребра та биття по голові, тупе й безглузде «кунді-бунді»".


"«Героїзм»? Що таке героїзм! Героїзм — це велич, поезія, краса. Героїзм — це раптовий, величній, запаморочливий для інших вчинок, це блиск раптової відваги, що захоплює людські серця доконанням неможливого. Це короткотривала напруга для досягнення ефекту, в свідомости, що він потім буде помножений і розписаний у всі кольори веселки людською фантазією. Героїзм — це патос чину перед лицем світу і перед лицем приготованих лаврів, славословлень, квітів, золотих медалів і жіночої чи дівочої любови, що складається на жертовник героям, як найдорогоціннший дар, і що, може, єдина рухає тими героями, утримуючи їх в найвідповідальнішу хвилину від обернення в звичайного труса й нікчемність. Герой замружує очі, тримаючи в них ті всі приваби, як турецький солдат райських гурій, голих і податливих, шалено бажаних, і кидається сторч головою в каламутну воду — випливе, тоді він раптом герой на все життя і споживач благ, призначених героєві; потоне — він теж герой, бо світ буде йому рукоплескати й поставить пам’ятник, а блага земні однаково забезпечені йому й на тому світі. Але яке це має відношення до сучасної людини на «великому конваєрі», до людини, розчавлюваної нишком у герметично ізольованих від світу кам’яних мішках, до людини, що повзає й звивається, як черв’як, одна-однісінька, без світу й без лаврових вінків, виставлених демонстративно спостережниками? Людина, яка змагається не для того, щоб здивувати світ, якого для неї не існує й яка теж не існує для світу (о, що таке людина серед 200 мільйонів, а тим більше серед 2 мільярдів! Піщина!), а для того, щоб своє маленьке «я» зберегти від моральної ганьби й позорища перед самим собою, від смерти, перед якою звичайна смерть героїв — велике, недосяжне щастя. І яке це має відношення до геройства?
Ні, це не героїзм. Це зовсім не героїзм. Це щось таке, що йому немає ім’я в людській мові".


"В цій ситуації може бути два виходи: в м е р т и р а з, а б о в м е р т и д в і ч і. Вмерти раз, це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим... Вмерти двічі — це вмерти безповоротньо морально ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це байка. До того ж... вижити морально мертвому!.."


"Ах, що таке героїзм?! Що таке прославлений у віках героїзм лицарів, і хрестоносців, і полководців, і Сусанінів, і Залізняків... Поезія! То прекрасна поезія. Омріяна, приваблива, бажана. Поезія. Тільки поезія".


(Іван Багряний "Сад Гетсиманський")

"Андрій дивився на Петровського з глибокою, мовчазною симпатією. Кого він
йому нагадує? Так, він нагадує апостола Петра. І постаттю, й своєю апостольською
величчю, навіть незважаючи на гилу. Ба, може, та гила тільки підсилювала вра-
ження від душевной величі й стоїцизму. Він від цього мучився, але він не стогнав,
переносив муку спокійно, тихо. Був виснажений, білий і... величний. І найбільше
зворушувало те, що він не величався, не ламав з себе святоші, як то роблять зде-
більшого особи його сану, нікого не наставляв, нікому своєю героїчною вірою не
докучав. Він був глибоко інтелігентною людиною, тихою, спокійною і непохитною,,
фундаментальною в своїй вірі. Він ніколи ні на що не скаржився,— Андрій не при-
гадує такого випадку. І ніколи не злостився,— Андрій теж не пригадує такого ви-
падку. Є щось в цій людині загадкового, незрушимого, щось не від світу цього.
Мабуть, такими були всі перші християни, що, взяті на муки, не мали в серці ані
злоби, ані відчаю й дивилися десь вище, понад людськими головами в велику
тайну, їм одним лише відому й приступну. А вже напевно таким був апостол Петро^
образ якого Андрій звик бачити ще в дитинстві на біблійних малюнках... Чи, може,
таку асоціацію викликало прізвище — Петровський... В кожнім разі Андрій тягся
до нього своїм серцем, сам не знаючи чому".


(Іван Багряний "Сад Гетсиманський")

5. Сергій та Марія Дяченки "Мізеракль" (російською)

Нарешті дочитала! Взагалі, купляла цю книгу уже давно, як подарунок собі на Новий рік, але ніяк не могла до неї дібратися.
Книга складається з 10 повістей. Всі по-своєму оригінальні та захоплюючі (це ж Дяченки!), та, мабуть, найбільше сподобались "Горелая башня", "Я женюсь на лучшей девушке королевства", а вразили "Вирлена", "Подземный ветер" та "Волчья сыть". Трошки детальніше:
"Я женюсь..." шокувала, так шкода було дівчину:'(­
Принц - трохи ненормальний, не можна ж так із людьми. На жаль, такі люди є і в реалі, чиї жарти часто заходять надто далеко.
"Подземный ветер" викликала сумні почуття, ніколи не слід забувати про найцінніше, гроші і слава занадто розбещують. Я вважаю, що до цього треба ставитися по-філософськи: є - ну то й добре, недостатньо - якось можна і прожити, щастя не в цьому. І мистецтво не повинно ставати продажним, підлаштовуючись під публіку. Шкода щирих пісень хлопця і Улії, яка їх любила.
"Волчья сыть" змусила сильно задуматись. При чому надовго так. =) Я навіть не можу висловити всього, це треба читати! 
  

6. Милорад Павич "Дамаскін"(і знову програмний твір)

Ось це мені сподобалось! Є в "Дамаскіні" щось таке, що заворожує читача (виключаючи деякі вульгарні моменти; хоча, це кому як). Особливо про третій храм припало до душі.

Третій храм (уривок із оповідання "Дамаскін")
Акурат на Святого Андрія Первозванного зодчий Йован, прозваний Лествичником, подав панові Николичу з Рудни креслення нового храму Введення, який мав постати в маєтку біля Тиси й носити ім’я панночки Атилії, власниці. Місце обрав сам майстер, бо тут, як пояснив він, дме лише один вітер. Коли в їдальні Николича розгорнув свої креслення, вони зайняли ввесь стіл. Храм мусив мати сім вікон, біля вівтаря передбачалися сидіння для Николичів, з їхнім гербом над спинкою.
Пан Николич заглибився у креслення, та раптом мовив:
- Та тут же, Йоване, намальовано три церкви, до того ж точнісінько однакові, а я замовляв лише одну!
- Так, креслення для трьох церков, проте ви, пане Николич, плататимете тільки за одну. Оця перша церква, яку бачите намальованою зеленим кольором, буде у вашому саду перед вашими очима й не будуватиметься, а зростатиме сама по собі.
- Та годі вже, Йоване, плести нісенітниці! Як це може церква рости сама по собі?
- Може, і ви швидко самі побачите, що може, пане Николич. Завтра я пришлю трьох садівників, і вони точно за цим малюнком посадять у вашому саду самшит. Самшит ростиме приблизно з тією ж швидкістю, з якою я там, на визначеному місці вашого маєтку біля Тиси, муруватиму другу церкву з каменю, яка тут, на моєму малюнку, позначена жовтою барвою. Мої садівники щотижня підстригатимуть самшит, а ви зможете ввесь час із вікна спостерігати, наскільки там над Тисою я та мої муляри й мармурувальники просунулися. Ви все побачите з вікна - і коли зводитиметься склепіння, коли ставитиметься вівтар, коли вінчатиметься храм банею. Дай Боже здоров’я нам почати й усе, як треба, вчасно закінчити...
- Чудово й гарно. Та скажіть мені, Йоване, для чого оця третя церква, намальована бузковим чорнилом?
- Еге, це таємниця, яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдалого будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива.
Так почав Йован будувати над Тисою церкву Введення Богородиці, а пан Николич показав Атилії у вікно, як у їхньому саду зійшов самшит, підстрижений у вигляді церкви, до якої можна було увійти, немов у садову алею, широкими дверима. Атилія прогулювалася у цьому природному храмі, стояла інколи на місці перед рослинним вівтарем, де мала б вінчатися, а одного понеділка ввечері з першого відчиненого вікна нової церкви побачила вечірню зірку. Храм із самшиту ріс угору.
Звичайно, Атилія з батьком приїздила час від часу на Тису, й тут вони стежили, як храм Введення піднімається й росте у камені та мармурі. З такою самою зацікавленістю обходили й іншу будівлю, палац Атилії, який зводив Дамаскин. Проте сам зодчий рідко бував на будівництві, немов би від когось ховався.
Й тут трапилось несподіване.
Одного ранку Ягода доповів панові Николичу:
- Самшит перестав рости!
- А моє яке діло! - відрубав був пан. - Я храм із самшиту ані замовляв, ані оплачував.
Та все ж він одразу вирішив у всьому пересвідчитися сам і подався до Тиси довідатись, коли зможе прийняти завершений храм та освятити його. Проте в храмі побачив менше вікон і дверей, ніж раніш. І жодного муляра й мармурувальника.
- Ця свитка таки справді почала розлазитися, - подумав пан Николич і вчинив за своєю старою й перевіреною звичкою. Він не викликав старшого майстра храму Йована Лествичника, щоб довідатися в нього про хід речей, а наказав Ягоді, щоб, коли знадобиться, з-під землі дістав йому Лествичникового суперника - Дамаскина. Пан і уявити собі не міг двох майстрів-десятників­, які не були б заклятими ворогами. Дамаскин з’явився на другий день із перев’язаною головою. Його було поранено. Рана під пов’язкою трохи кривавила.
- Що сталося з церквою? - знервовано спитав пан Николич.
- Ви й самі бачите: її вже перестали мурувати.
- Як це перестали? Чому?
- Щось заважає Йованові закінчити церкву, - мовив Дамаскин, - самшит перестав рости.
- Усі тільки про самшит та про самшит! Яке мені діло до того самшиту! - вигукнув пан Николич. - Я Йованові заплатив, щоб він мурував з каменю, й він мусить мурувати з каменю. Хіба не може добудувати того, що ще лишилося?
- Пане господарю, Йован може легко продовжити мурувати із каменю, та коли самшит не росте, це означає: не росте й той, третій храм, що ви його бачили намальованим бузковою фарбою. А цей камінний храм мурується лише на стільки п’ядей, на скільки п’ядей просувається будівництво на третьому храмі...
- І що тепер?
- Десь ви согрішили, пане Николич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм.
- Господи, Дамаскине, та де ж Йован будує той третій храм?
- На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі.



Немає коментарів:

Дописати коментар